Юлія Захарчук -

мистецтвознавець, науковий співробітник Національного художнього музею України, організатор Художньої галереї «Синій вечір»

08.07.2020

фото: Ira Marconi

– Ти щаслива людина?

– Дивно, але я зараз згадала свою бабусю, яка на подібне питання відразу ж відповідала, що вона – дуже щаслива людина і далі пояснювала, чому. Я б, напевно, не змогла, не замислюючись, дати таку однозначну відповідь.

– Тоді, мабуть, ти зможеш сказати в двох словах, що для тебе є щастя?

– Це, напевно, повна реалізованість, чого я про себе сказати не можу. Я, звичайно, сподіваюся, що буде ще якийсь шматок життя, можливо, щось ще вдасться зробити, щоб розкрити свій потенціал. У моєму житті було досить багато трагічних втрат, починаючи зі смерті мамиАлла Василівна Захарчук (1939-1994) – після Київського університету за рекомендацією Платона Білецького прийшла працювати в Державний музей українського образотворчого мистецтва. В 1970-1994– головний хранитель музею., і, взагалі-то, я до сих пір не оговталася, бо я не можу зрозуміти, як таке могло статися, коли людина в повному розквіті сил, інтелекту, неймовірної краси, – я зараз близька до її віку, – раптом йде з життя абсолютно не заслуговуючи тих мук, які їй довелося винести. Я і тепер не можу знайти відповідь, в моїй голові це не складається в цілісну картину. У мене довгі роки навіть було відчуття провини, з яким я намагалася усіма силами справлятися. Тому страждання надовго перекрили енергію, яку я б могла витратити на самореалізацію. Це сталося, коли мені було двадцять шість років, і я зараз думаю, що, якби було якось інакше, то моє життя могло скластися зовсім по-іншому. Горе, що вторглося в моє життя, порушило його рух на довгі роки. Зрозуміло, що світ не завжди гармонійний, і ми не знаємо, чому відбувається те чи інше, але саме через це я і не можу назвати себе щасливою людиною.

– Чи може тут допомогти віра або уявлення про те, що кожна людина йде в свій час…

– Коли ти стикаєшся з цим в реальності, воно не спрацьовує. У моєму випадку сталося щось, що неможливо осягнути і прийняти.

– По суті, це стало для тебе втіленням несправедливості?

– Так, всесвітньої, глобальної, трагічної несправедливості. І це дуже підірвало мою наївну, може, навіть, дитячу віру в гармонійний устрій нашого світу. Я, пам'ятаю, тоді вивела для себе дві формули, щоб було легше справлятися. Вони можуть здатися банальними, але, тим не менше: «На світі щастя немає, але є щасливі миті» і «Щастя – це відсутність нещастя».

– Коли ти говориш про нереалізованість, ти маєш на увазі перш за все особистісну або професійну сторону?

– Я б сказала, що це пов'язано з особистісним потенціалом, з тим, що я успадкувала від моїх предків, від батьків. Я зараз розумію, що закладено було набагато більше, а я реалізувала тільки якусь мізерну дещицю.

– У тебе було щасливе дитинство?

– Думаю так. Знаєш, я весь час повертаюся подумки до тієї маленької, одухотвореної дівчинки, яка до сих пір живе в мені і яку так прекрасно зобразив колись мій батько Олекса ЗахарчукОлекса Миколайович Захарчук (1929-2013) – відомий український художник і графік, шістдесятник. У 1968 р. підписав «листа 139» на захист політв'язнів. Створив цілу галерею монументально панорамних, медитативних пейзажів України. Залишив велику мистецьку спадщину.. У ранньому дитинстві я багато хворіла, може, тому, я осягала світ завдяки книгам. У нас були прийняті домашні читання вголос, та й мама мені багато читала. Можливо через хитке здоров'я, я завжди мала гостру чутливість і здатність до співпереживання. Як я говорила років в двадцять: у мене, як у Блока, трагічне світосприйняття. Мені, наприклад, здавалося, що соромно бути щасливим, коли навколо так багато страждання. Тільки з роками я змогла щось в собі змінити і радіти кожному дню, не дивлячись на весь драматизм нашого існування. Але я важко йшла до цього. Маю велику надію на найближчі років двадцять п'ять – хочу реалізувати все, що зможу і стати життєрадісною, спортивною, інтелектуальною старенькою. Принаймні, мені б цього дуже хотілося.

– Чи намагалися твої батьки, незважаючи на свою зайнятість, розвивати тебе в різних напрямках?

– Ні, спеціально вони нічого не робили, ніяких гуртків, якщо ти це маєш на увазі. Я трошки займалася танцями, які дуже любила, хотіла ходити на фігурне катання. У мене немає абсолютно ніяких претензій до моїх батьків, у них були свої підстави і свої погляди на моє виховання, але тепер я розумію, що дуже багато було упущено. Я, наприклад, дуже хотіла займатися музикою, якою я завжди захоплювалася, але ми жили в тісноті, в двокімнатній квартирі, я жила з бабусею в одній кімнаті і не було ніякої можливості займатися, хоча в її квартирі було фортепіано, і моя мама колись вчилася. Мене привчив до музики батько, і я почала в ній непогано розбиратися. Він завжди ставив платівки з класичною музикою, у нього колосальна колекція, і завдяки цьому я дуже добре орієнтуюся в класиці. Якщо ми слухали канал «Mezzo», то починали вгадувати ім'я композитора, і я могла впізнати досить рідкісних авторів, тому що я дуже «наслухана». Але музичної грамоти я, на жаль, не знаю.

– А тобі б хотілося?

– Так. Я завжди була дуже старанною. І якби мене віддали в музичну школу, я б дуже добре вчилась. Кажуть, що ніколи не пізно, і що зараз все можна надолужити, але я навряд чи зважуся. Хоча, звичайно, я вмію насолоджуватися музикою. Ми з батьками часто ходили в філармонію, пам'ятаю, як РіхтерСвятослав Ріхтер (1915-1997) – російський піаніст. Один з найбільших піаністів ХХ ст., чия віртуозна техніка поєднувалася з величезним репертуаром і глибиною інтерпретацій. приїжджав, в той час було дуже багато пам'ятних концертів. З мамою ми завжди ходили в театр на найкращі вистави. Я дуже добре пам›ятаю виставу «І довше століття триває день» в постановці НякрошюсаЕймунтасе Някрошюс (1952 - 2018) – литовський театральний режисер., «Річарда III-го» Роберта СтуруаРоберт Стуруа (нар.1938 ) – грузинський театральний режисер., його ж «Кавказьке крейдяне коло». Про музеї і мови немає, оскільки моя мама була головним хранителем Музею українського мистецтваНині: Національний художній музей України.. Пам'ятаю виставку «Скарби гробниці Тутанхамона» в 1975-му році, яка стала справжньою подією для культурного Києва, я вчилася тоді в другому класі. Ми завжди відвідували всі виставки і всі музеї і з мамою, і з батьком. Я пам'ятаю, що в Музеї західного та східного мистецтваНині: Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. на мене справила величезне враження картина іспанського художника Луїса де Моралеса «Молитва Св. Франциска Ассізського». Мене абсолютно вразило тоді, в дитинстві, зображення черепа на першому плані. Він просто заворожував. Ми часто ходили в цей музей з батьком. Він міг, наприклад, встати навпроти «Інфанти», яка тепер, як виявилось, не належить пензлю Веласкеса, але це не має значення, оскільки я все одно вважаю, що цей твір виконаний великим майстром. Так ось, батько міг встати навпроти неї або, наприклад, навпроти натюрморта Сурбарана і стояти півгодини, годину. Я вже п'ять разів все оббіжу, кажу: «Тато, підемо!» – а він стоїть біля однієї картини і дивиться. Мене це дуже дивувало і трохи виводило з себе. Потім прийшло розуміння.

– Батько розмовляв з тобою про мистецтво?

– Спеціально – ні, але давав перемальовувати картинки з книг Марії Примаченко, Собачко-Шостак, в шкільні роки радив прочитати «Героя нашого часу», «Майстра і Маргариту», «Матрьонін двір». А ще він завжди слухав радіо «Свобода» і «Голос Америки», їх сильно глушили, добре пам'ятаю це шипіння радіоприймача.

– Він хотів, щоб ти самостійно набиралася досвіду, вражень, нічого особливо не пояснюючи?

– У нього був свій погляд на виховання. Відомо, що дітей художників автоматично віддають в художню школу. Але він ніколи це не підтримував. По-перше, він вважав, що дитину не можна направляти років до чотирнадцяти. Повинен бути вільний розвиток. Він ненавидів всі ці книжки-розмальовки, так само, як і уроки малювання. До нього, бувало, зверталися з проханням взяти когось в учні, але він вважав, що цього не можна робити ні в якому разі. Він міг мені просто дати коробку фломастерів. У вільний час я завжди малювала своїх улюблених балерин, фігуристок, але неймовірною тяги до заняття образотворчим мистецтвом у мене не було. Я майже дослівно пам'ятаю, як батько говорив, що дитину треба віддавати в художню школу тільки тоді, коли вона усіма силами, навіть оминаючи заборони, сама прагне до цього. А інакше в цьому немає ніякого сенсу.

– Чи було в тебе в дитинстві сильне захоплення чим-небудь?

– Так, щоб дуже кортіло... Ти знаєш, напевно, мені завжди хотілося танцювати. Але я, на жаль, танцювала дуже мало, тільки в молодших класах школи. Я ходила в студію «Світанок».

– Тобі б хотілося займатися балетом або класичними танцями?

– Ні, просто танцювати. Я завжди була закохана в рух як такий. Хоча, я зараз згадую, що в мене навіть балетна пачка була, зшита з марлі, і ми виступили один раз на сцені Жовтневого Палацу, я тоді вчилася в п'ятому класі. Зберіглася фотографія того спектаклю. Мене взагалі дуже приваблювала сцена. Ми з моєю подругою Оксаною, донькою батькового друга, скульптора В'ячеслава КлоковаВ'ячеслав Клоков (1928-2007) – український скульптор, автор пам'ятників , станкової та монументально декоративного скульптури., ставили в дитинстві спектаклі. Ми самі вигадували сюжет, костюми і потім виступали перед батьками. Пам'ятаю, як я в першому класі зображувала стару. Мені дуже кортіло розвиватися в цьому напрямку, але не склалося і це. Мабуть, в цьому винна моя старанність: з класу шостого я дуже багато часу присвячувала школі, урокам, завданням. Це поглинало весь мій вільний час. Мамі ніяк не вдавалося мене відірвати від стільця, настільки я була добросовісною і з задоволенням і цікавістю робила все. І тому на якісь хобі або захоплення часу не залишалося. У чотирнадцять-п'ятнадцять років, коли всі дівчатка розцвітали, ходили на дискотеки, я навпаки стала сором'язливою, затиснутою, все пішло в якийсь внутрішній аскетизм. До того ж, у мене в той час знайшли якусь неіснуючу, як потім виявилося, хворобу, і це теж перекрило мені кисень на довгі роки.

– Цікаво, що через багато років, ти все одно повернулася до своєї дитячої мрії, до танцю. Як і коли це сталося? Чому ти обрала танго?

– Ти знаєш, я завжди хотіла навчитися танцювати саме танго. Навіть коли я працювала в Музеї західного та східного мистецтва, я завжди говорила своїм колегам, що хочу танцювати танго. Але в ті часи крім гучних дискотек, яких я не сприймала, нічого по суті не було. Хіба що, школи бальних танців. Тому, як тільки школи танго з'явилися в Києві, я почала вчитися. З одного боку, це вийшло випадково, а з іншого, можна сказати, що я вже була внутрішньо готова до цього. Я якось йшла в свій музей Маріїнським парком і побачила оголошення, що в суботу ввечері на відкритій зеленій естраді, в нашій відомій «мушлі», танцюють танго. Я вирішила піти подивитися. Добре пам'ятаю свою реакцію – я сіла десь скраєчку, пари танцюють, а я думаю: яка дивовижна спільність людей. Вони всі цілують один одного, обіймають, чоловіки, жінки різного віку, які дивні люди! Потім вийшла одна пара. Вони так пристрасно почали танцювати, а я подумала: боже мій, як вони люблять один одного! Мелодія закінчилася, вони спустилися зі сцени. І цей же хлопець раптом виходить з іншою жінкою і так само пристрасно танцює з нею. Я була вражена до глибини душі. Все це дійство викликало у мене сльози. Чесно кажучи, я в житті плачу тільки від позитивних емоцій. Якщо, не дай бог, трапляється якась драма або трагедія, то у мене на це абсолютно чоловіча реакція, – ніколи ні сльозинки. А тоді у мене просто потекли сльози від подиву і захоплення цими людьми і магією танцю. Я дізналася, куди мені підійти, щоб записатися, і потім довго долала свою сором'язливість, мені тоді було тридцять дев'ять років. Я кілька разів підходила до дверей і все не наважувалася переступити поріг. А коли нарешті зважилася, то довго звикала до характеру танцю, до тісних обіймів. Я можу сказати, що завдяки танго я дуже розкрилася. Саме з цього моменту почалося моє повернення до себе справжньої, якою я була в дитинстві. Мені захотілося більше спілкуватися з людьми. Я завжди вважала себе інтровертом і надавала перевагу книзі на шкоду живому спілкуванню. Це тривало довгі роки, років з дванадцяти і майже до сорока. Тому що для мене книги були життям, я осягала його через їх героїв, і тільки тепер я розумію, що начебто і не жила своїм життям. Мені здається, що я почала по-справжньому жити тільки після сорока років, відчувати свої власні почуття. Я втратила багато часу. Або, можливо, все це в мені зріло, накопичувалося, просто дуже повільно. Я, наприклад, завжди вела щоденник, у мене збереглися загальні зошити як багатотомне зібрання моїх і чужих думок. Я виписувала якісь цитати з філософських книг, коли захоплювалася російськими релігійними мислителями початку ХХ століття, такими, як Лев Шестов, наприклад. Я дуже любила і продовжую любити Толстого. Я добре пам'ятаю, як розчаровувалася в молодих людях, з якими зустрічалася, – я їм все про Буніна та про Толстого, – а вони цим зовсім не цікавилися, і ми сварилися, розлучалися. Зате років через двадцять, я нарешті зрозуміла, що наш внутрішній світ існує тільки в нас і його, по суті, не можна розділити ні з ким, це тільки наше, сокровенне. Я зрозуміла, що не на цьому будуються відносини між людьми. Ось тут я б висунула якусь претензію моїм батькам: чому вони, бачачи, що дитина така «книжкова», якось мене не зупинили. Я пам'ятаю, що всі мої зошити були заповнені віршами – я переписувала цілі книги, які тоді було важко дістати – Цвєтаєва, Ахматова, Мандельштам, Бродський. Я знала напам'ять дуже багато віршів і, коли йшла по вулиці, вони звучали в мені. Я розумію, що жила тоді тільки своїм внутрішнім життям, але як тільки я намагалася цим поділитися, то, як правило, натикалася на нерозуміння.

– Це настільки моя історія! Справа в тому, що ти починаєш спотворено бачити людей, якщо дивишся на них через призму мистецтва або літератури. І тільки через роки розумієш, що реальний світ зовсім інший.

– Так, з роками я це усвідомила і мені стало смішно, але і сумно, звичайно, теж. Замість того, щоб брати від світу, від людей те, що вони могли мені запропонувати, я відмовляла їм у цьому. І тут я вже висуваю претензії до себе. Я нещодавно зловила себе на думці, що все життя борюся з внутрішніми протиріччями, а не із зовнішнім світом, як це роблять багато людей.

– І тим не менше, ти ніколи не переставала самовдосконалюватися.

– Так, скільки я себе пам'ятаю, я завжди займалася своїм розвитком. Колись навіть вивчила німецьку мову. Коли я її «почула» по-справжньому, зрозуміла, що вона моя. І я з величезним задоволенням почала займатися. Потім вона стала частиною мого життя. Завдяки цьому я почала читати в оригіналі Рільке, навіть пробувала викладати. У 2004-му році я вступила на німецьке відділення до Інституту лінгвістики, провчилася там більше півроку. Але моє навчання збіглося з 75-річчям батька, я повинна була організувати дві виставки, одну в Національному музеї, а другу в Спілці художників. Паралельно я повинна була здавати сесію і писати курсову роботу (я хотіла писати про мистецтвознавчі терміни в німецькій мові). Але мені довелося залишити моє навчання в інституті.

– Чому ти вирішила свого часу вчитися на мистецтвознавчому факультеті?

– Чесно кажучи, я думала стати філологом, але ще до моменту вступу у мене почалися проблеми із зором, я абсолютно не могла читати. Мені читала мама, і я все сприймала на слух. І, звичайно, про філологічний факультет можна було забути. До того ж в ті часи туди було дуже важко вступити. Тому стати мистецтвознавцем виявилося простіше: проаналізувати картину, на яку дивишся, і проаналізувати товстий роман, який треба прочитати, максимально напружуючи зір, – це велика різниця. Тому мій вступ відбувся більше за інерцією, тому що батьки все життя були в цій сфері.

– Яким напрямком ти займалася, на яку тему захищала диплом?

– У мене всі курсові і диплом були присвячені творчості В'ячеслава Клокова. Він був другом нашої сім'ї, я часто бувала у нього в майстерні. А допомагав мені зрозуміти мистецтво скульптури мамин друг, мистецтвознавець Юрій Варварецький. У 60-і роки вони разом з мамою, Дмитром Горбачовим, Вадимом КлєваєвимЮрій Варварецький, Дмитро Горбачов, Вадим Клєваєв – відомі українські мистецтвознавці, які працювали в 60-х роках в Національному українському музеї. працювали в музеї. Потім Варварецький звільнився, але через деякий час повернувся і тоді вже брав участь у всіх вечорницях у Лариси Григорівни ЧленовоїЛариса Члєнова (1927-2002) – український мистецтвознавець, заслужений працівник культури України, кандидат мистецтвознавства. Завідуюча відділом стародавнього мистецтва Національного художнього музею України, де пропрацювала понад 50 років. і у нас вдома. Він мені дуже допомагав аналізувати, багато розповідав про мистецтво скульптури, направляв. Я вважаю, що він мені багато дав.

– Як склалася твоє професійна кар'єра після закінчення інституту?

– Мені здається, що наш інститутський викладач Людмила Олександрівна Лисенко зіграла тут визначальну роль. Вона тоді щойно приїхала з Москви, захистилася і почала викладати курс: «Історія народів СРСР». Це було досить цікаво, тому що він був підготовлений за результатами її поїздок. Я тоді прямо загорілася, пам'ятаю, як вона розповідала про Вірменію. Саме Лисенко порекомендувала мене потім в Музей західного і східного мистецтва, до відділу Сходу. До того ж, я була дочкою головного хранителя Музею українського мистецтва, мою маму всі знали, тому я, в принципі, могла влаштуватися на роботу в будь-який музей. Завдяки Людмилі Лисенко мене тоді взяли на роботу відразу після інституту. Звичайно, я могла піти в Російський музейНині: Національний музей « Київська картинна галерея»., водити екскурсії, спілкуватися з людьми, там була більш жива атмосфера. А Західний щойно закрився на ремонт, і було зрозуміло, що доведеться знову заритися в книги, заглибитися у вивчення пам'яток. Але – Схід! Це така спокуса, від якої неможливо було відмовитися. І я погодилася. І головне, що та співробітниця, яка брала мене на роботу в надії виховати з мене сходознавця, через місяць звільнилася, і я залишилася без будь-яких орієнтирів у цьому величезному, майже невідомому мені світі. Нам, звичайно, Платон Олександрович БілецькийПлатон Білецький ( 1922-1998 ) – український мистецтвознавець і художник, педагог, професор, доктор мистецтвознавства. читав невеличкий курс, але дуже поверхово, ознайомчо. І знову я почала багато читати – все, що стосувалося мистецтва Стародавнього Сходу, підготувала дві лекції по давньому і середньовічному Китаю. Зараз страшно згадати, скільки пішло часу, як я сумлінно поглиблювалася в усі деталі, в тому числі і в історію релігії: буддизм, даосизм. Це було дуже цікаво і безсумнівно збагатило мене. Але я все накопичувала, накопичувала інформацію, а виходу, по суті, не було. Свої лекції я ходила читати на Дарницький шовковий комбінат. У нас був проектор, слайди. Я читала робітницям фабрики лекції з мистецтва Індії. Подібна практика тоді була в порядку речей. Це зараз смішно собі уявити. Ще я їздила в школу, де вивчали китайську мову. Але діти були вічно втомлені, а я не те щоб можу, що називається запалити аудиторію. І мені весь час здавалося, що я так багато роблю, матеріал – дуже складний, а результату це не приносить. Але були і свої плюси, наприклад, відрядження. Я їздила в Ермітаж. Ніяких особливих завдань у мене не було, але я отримала можливість цілих десять днів провести в Санкт-Петербурзі. Пам'ятаю, я зустрілася з хранителем відділу Східного мистецтва, ми поговорили, і вона мені сказала, що без знання китайської мови неможливо серйозно займатися цією темою. Тоді я навіть подумала, чи не піти мені на курси китайської мови. Але вчасно зрозуміла, що знову угроблю свої очі. І не пішла. Потім я їздила до Москви, в Музей Сходу, який тоді будувався і оновлювався. І там у мене відбулися дуже цікаві зустрічі. Прийняли мене, як колегу, – все показали, розповіли, незважаючи на те що музей ще був закритий. Окремо я зустрічалася з відомим дослідником Анатолієм Олексійовичем Соколовим, який приїжджав вивчати нашу колекцію. Він працював в Інституті мистецтвознавства, і я потрапила саме на засідання секції сходознавців. Пам'ятаю, як ми з ним якісь записочки один одному писали. Це був період, коли розпадався Союз, і він сказав, що консультувати нас вдруге не приїде, а ми, звичайно, потребували серйозної консультації з окремих питань. Після цього відрядження я зрозуміла, що далі вивчати китайський живопис не буду. Своє слово в цій галузі мистецтвознавства я точно не скажу. Я зайшла в якийсь глухий кут і не знала, куди мені далі рухатися в цьому матеріалі. Хоча в музеї є прекрасний фахівець Галина Іванівна Біленко, нинішня заввідділом Сходу. Але вона займалася мистецтвом Японії і не могла відволікатися на те, щоб мене вчити. Проте я її дуже поважала і усвідомлювала, що тільки одне те, що така серйозна і грамотна людина знаходиться поруч, – вже щастя. Вона, звичайно, дуже глибока, масштабна особистість, і я ставлюся до неї з величезною повагою, у нас з нею і тепер прекрасні стосунки. Зрештою, я прийняла рішення піти з Музею західного і східного мистецтва.

– Я теж працювала у відділі Сходу, мабуть, прийшовши через кілька років на твоє місце. Галина Іванівна проникливо подивилася на мене і сказала: «Я не знаю, навіщо Ви прийшли, я бачу, що Вам це цікаво, але навряд чи це Ваше». І, звичайно, мала рацію.

– А ти застала Зою Павлівну Рябікину? Вона була заввідділом Західного мистецтва.

– Застала, звичайно.

– Вона теж була чудовим фахівцем, але дуже непростою людиною, тому, щоб працювати в її відділі, де, здавалося б, все так близько і знайомо, треба було мати певні якості, яких у мене не було. Але я пам'ятаю, що в якийсь момент нас, сходознавців, змусили підготувати лекцію по Західному мистецтву. Вважалося, що ми повинні бути однаково обізнані у всіх питаннях. Пам'ятаю, як ми обурювалися, адже працівників Західного відділу не зобов'язували читати лекції з мистецтва Сходу. Я тоді підготувала розповідь про Леонардо, Мікеланджело і Рафаеля і Рябікиній вона так сподобалася, що вона запропонувала мені зайняти вакансію в її відділі. Можливо, якщо б я перейшла до неї, моє професійне життя склалося б по-іншому. Все ж таки західноєвропейське мистецтво – це більш знайомий матеріал, і мені було б легше розвиватися. Але мені здавалося, що я зраджу свій відділ Сходу, тим більше, що між цими двома відділами завжди відчувався дух суперництва. Це вже було питання етики. Я не змогла. Про себе я тоді зовсім не думала і вирішила, що краще, що я можу зробити – просто піти з музею. І я пішла абсолютно в нікуди. Я продовжувала вчити німецьку мову, і, по суті, більше нічим не займалася, а вік був найпродуктивніший – мені було тридцять п'ять років. Тоді Лариса Григорівна Членова, буквально перед своєю смертю наполягла, щоб я пішла на роботу в Національний художній музей України, де колись працювала моя мама. Треба сказати, що всі співробітниці мами були її подругами, а я була присутня в їх середовищі з раннього дитинства: Лариса Григорівна, Світлана Йосипівна Рябічева... Мені завжди було цікаво з ними. Але коли я прийшла в музей, Лариси Григорівни не стало, Світлана Йосипівна поїхала. Я пам'ятаю, що мені дуже кортіло зануритися в якусь більш живу атмосферу. Я почала працювати в виставковому відділі, де було багато молодих співробітників, проводилися цікаві виставки. Я займалася всіма німецькими виставками завдяки знанню мови. Наприклад, великою виставкою творів Олександра Архипенка. Тоді приїхав головний хранитель музею, і я працювала разом з ним як людина, що говорить німецькою. У той час в музеї було дійсно цікаве, насичене подіями життя. Ми працювали над масштабними проектами і Маша Задорожна, будучи заввідділом, а потім і директоркою, привнесла в нашу роботу дуже багато нового.

– А що зараз відбувається в музеї? Як ти вважаєш, чи потрібно щось змінювати в його устрої? Чи не застарів він, як інституція, в тому вигляді, в якому він існує зараз?

– Ти знаєш, не хотілося б говорити стандартними фразами, що «ми повинні відповідати викликам сучасного світу» тощо. Музей – це дуже складна, багатоступенева структура, а життя зараз здебільшого, зосереджене на іншому, і як зробити, щоб відбулася зустріч поточного життя з музейною вічністю, де точки перетину, як треба йти назустріч публіці і до якого моменту, на все це дуже складно відповісти коротко. Тим більше, що зараз у мене дуже невелика посада – я старший науковий співробітник відділу – «Мистецтво ХХ-ХХI ст.».

– Чи немає у тебе такого відчуття, що для того, щоб привернути публіку до музею, все більше майданчиків віддається сучасному мистецтву і вкрай мало приділяється уваги класиці. Я маю на увазі не тільки твори старих майстрів, а й, скажімо, митців покоління твого батька, Олекси Захарчука?

– Так, є таке. Я вважаю, що проблема в тому, що мистецтво ХХI століття абсолютно не є продовженням мистецтва ХХ століття. За всіма показниками ці періоди абсолютно не перетинаються і тому їх ні в якому разі не можна об'єднувати в одному відділі. Повинен бути відділ мистецтва ХХ століття і відділ мистецтва ХХI століття. Зараз намітився ухил у бік ультрасучасного мистецтва. Це зрозуміло, – молоді фахівці більше цікавляться сучасністю у всіх її проявах. Сучасного мистецтва багато, воно різне, і на ХХ століття вже не залишається часу. Мистецтво цього періоду поступово відходить в минуле. А я вважаю, що мистецтво ХХ століття треба актуалізувати, робити різноманітні, мультикультурні проекти, цікаво їх подавати. Дуже багато чого залишається невивченим, незаслужено забутим. Так що зараз мистецтвом ХХ століття в нашому відділі, по суті, займатися нікому. Я вважаю, що я як людина, що стоїть ближче до тієї епохи, більше її відчуваю і розумію, ніж молоді фахівці. Можливо, мені просто не вдається бути досить переконливою, запропонувати якийсь проект, його захистити, прописати основні пункти. Я в чомусь, безумовно, недопрацьовую. Але є така тенденція, що інтерес до нашої реалістичної школі поступово відходить на другий план. І, звичайно, в цьому відчувається і ідеологія сучасного світу. А це необ'єктивно з точки зору історії.

– А тобі самій що ближче? Ти більше людина, орієнтована на класику або на сучасність?

– Мені, звичайно, ближче і рідніше класичне мистецтво. Для багатьох воно є якимось цілісним неподільним масивом, а я в ньому знаходжу деталі, нюанси, відмінності. У мене свої особисті, складні взаємини з класичним мистецтвом. А так званим сучасним мистецтвом я активно цікавлюся за формулою: «Ворога треба знати в обличчя». Я завжди ходжу на сучасні виставки, намагаюся зрозуміти, вивчити, щоб підтримувати розмову з молодими художниками і мистецтвознавцями. У 2004-му році я була в Берліні на семінарі «Культурна сцена Берліна», представляла Україну від Гете-інституту. Нам показували все ультрасучасне – галереї, вистави, танець. А в свій вихідний день я пішла в картинну галерею, і невеликий портрет пензля Петруса КрістусаПетрус Крістус (1410/1420-1475/1476) – фламандський художник, працював у Брюгге з 1444 року, був першим фламандським живописцем, який зосередився на портретному живописі. Одним з його шедеврів вважається «Портрет дівчини» з Берлінської картинної галереї. мені здався настільки сучаснішим всього побаченого, що я розплакалася. А в останній день семінару я просто пішла в зоопарк. Проте, я намагаюся багато читати і багато дивитися, щоб якось орієнтуватися. Питань у мене набагато більше, ніж відповідей. Я ніяк не можу виробити для себе єдиний критерій, тому що продовжую підходити до сучасного мистецтва з класичними мірками, а вони не працюють. Тому я часто перебуваю в деякому подиві. Але дуже намагаюся виробити професійний погляд.

– Чи є у тебе улюблена епоха, художник, напрямок в мистецтві?

– Напевно, ранні італійці епохи Проторенесансу. Їх твори я завжди шукаю в усіх музеях світу: художники, які працювали до Джотто, сам Джотто, Сімоне Мартіні. Я їх дуже люблю і завжди відчуваю якийсь внутрішній трепет перед ними. Від батька мені передалася любов до Рембрандта. Він ставив його вище всіх художників. І, можливо, саме до Рембрандта в мене не встигло сформуватися особисте ставлення, я просто прийняла як аксіому, що Рембрандт – номер один. Я люблю Ель Греко і Тіціана, Фра Беато Анжеліко, особливо мене вразили його фрески в монастирі Сан Марко у Флоренції. Якщо говорити про мистецтво портрета – Тінторетто. Це може здатися дивним, але я давно помітила, оскільки побувала в багатьох європейських музеях, що мало що може схвилювати мене по-справжньому. В основному, я дивлюся на все професійним поглядом мистецтвознавця. Але так, щоб до сліз… Колись у мене сталося таке з одним з останніх пейзажів Левітана в Російському музеї в Санкт-Петербурзі, він називається «Озеро». А так, я і не згадаю, що ще. Повертаючись зі своїх поїздок, я часто скаржилася батькові, що я так багато бачила, але чомусь мене нічого не зворушило. Одного разу, правда, я потрапила на велику виставку Джованні Белліні в Римі. Я тоді навіть зателефонувала батькові, таке сильне враження вона на мене справила. Це була моя перша подорож до Риму, і я навіть, пам'ятаю, в Ватикан не пішла. Але таке трапляється зі мною вкрай рідко. Я іноді думаю, що мене набагато більше зворушують музика і поезія, ніж образотворче мистецтво.

– Чи є у тебе улюблений композитор?

– Я досить добре знаюся на класичній музиці, як ми вже говорили, і тому дуже багатьох люблю: Шопена, Баха, Моцарта, Сібеліуса, у мене досить різні уподобання і величезний вибір. Втім, як і в літературі, навіть більше.

– Якого автора ти цінуєш найбільше?

– Дуже люблю «Анну Кареніну» Льва Толстого. Тепер я в основному слухаю аудіокниги. Як в дитинстві, коли мама читала. Кожне слово – геніально, всі нюанси, всі деталі. Я дуже ціную практично всі його твори. Толстой для мене дуже багато значить. Був період в юності, коли я дуже любила Буніна. Обожнюю «Обломова» Гончарова, нещодавно слухала – геніально! Ще ми всі виписували тоді два відомих журнала: «Новый мир» і «Иностранная литература». Я, безумовно, все це теж читала. В молодості у мене було тривале захоплення поезією Тютчева. І Пушкіна люблю, і Лермонтова. З українських поетів ХХ століття для мене найбільш цінні Василь Стус і Ліна Костенко. Дуже люблю поезію Срібного століття. Дуже люблю і поважаю Людмилу Улицьку, особливо її повість – «Сонечка» (про «книжкову дівчину») і роман «Медея і її діти».

– Дурне питання зараз задам: Цвєтаєва або Ахматова?

– Ти знаєш, раніше завжди Цвєтаєва була на першому місці, особливо її проза – «Повість про Сонечку». З юності як полюбила, так і люблю більше ніж її поезію. Мені було приємно дізнатися, що і Бродський, і Дмитро Биков високо ставлять цю річ. Але з часом щось змінилося... Давай так, якщо ти мене питаєш: Цвєтаєва або Ахматова, я скажу: Мандельштам. І потім, зараз вже все залежить від настрою, це може бути якийсь окремий вірш, який зворушує душу і звучить в тебе весь час. У нас в Галереї якось був вечір поезії сучасного поета Зотикова, потім ми всі теж читали вірші і мені раптом так захотілося прочитати свій улюблений вірш Йосипа Бродського – «Проплывают облака». Я його полюбила ще на зорі 90-х. І ось що дивно, скільки віршів є у Бродського чудових, а я вибрала цей зовсім ранній його вірш. Голос почав тремтіти, бо є в цьому вірші щось дуже близьке мені, дуже особисте. І я думаю: раніше Цвєтаєва подобалася, зараз я досить спокійно до неї ставлюся, іншими якимись поетами я раніше захоплювалася, а зараз – спокійно. Але з цим віршем все по-іншому: минуло тридцять років, а він як і раніше зворушує мене. Я з дитинства була на диво емпатічною, на все якось дуже гостро реагувала, особливо на чужий біль. І тому і поезія, і музика в мені знаходили живий відгук. Коли душа всьому відкрита, вона, звичайно, сприймає набагато більше відтінків, нюансів почуттів і вражень. Я вважаю це своєю сильною стороною. В мене є дар сприймати. І якщо ти глибоко переживаєш і відчуваєш, наприклад, якийсь вірш, то ти ніби стаєш врівень з його автором. Адже він комусь його адресував, і якщо ти можеш повністю його через себе пропустити і так само, як він, все відчути, то ти в цей момент підносишся до його рівня. Це мене і втішає, бо творити сама, як виявилося, я зовсім нездатна. Хоча цілком можливо, що я ще спробую висловити себе в якомусь виді мистецтва. Зараз мені хочеться зайнятися керамікою. Як аматор, безумовно. Я завжди чітко розділяю для себе професійний підхід і аматорський.

– У всякому разі у тебе буде, з одного боку, вихід переживань та емоцій, а з іншого, принесе в твоє життя тільки радість.

– Безумовно.

– Як ти вважаєш, люди змінюються з плином життя?

– Я думаю, що все у всіх по-різному. Що стосується мене, я думаю, що те, що я в собі особливо ціную, те, що було в тій маленькій дівчинці, я до цього дуже дбайливо ставлюся і намагаюся зберегти.

– Тобі не здається, що всі ті якості, про які ми говорили з тобою і вважаємо своєю сильною стороною: емпатія, чутливість, відкрита до всього душа часто обертаються проти нас і здаються слабкістю.

– Ти знаєш, я в своєму житті, слава богу, не зустрічала відвертого нерозуміння чи неприйняття цих якостей в мені. Можливо, тому що завжди знаходилася в своєму середовищі, а якщо потрапляла в чужорідне, виступала здебільшого в ролі спостерігача.

– Чи вважаєш ти, що у кожного з нас є якесь своє призначення?

– Звичайно, я думаю, що це природно. І чим далі ми живемо, тим частіше це питання приходить до нас. Я думаю, що конкретно я в своєму житті повинна зберегти спадщину батька, яка налічує більше тисячі творів, актуалізувати її, наскільки я можу це зробити при моєму житті, помістити в новий культурний контекст, розкрити в ній ті смисли, які б були співзвучні сьогоденню, і думати, як і кому передати це в майбутньому. Напевно, це моя роль, тим більше, що і за життя батька я завжди була поруч, допомагала і, смію думати, продовжила йому життя. Я це розумію, тому що робила все свідомо. Виходить, що я завжди жила і живу в діалозі з батьком: у тісному зв'язку з ним за його життя, а після смерті – у вивченні і збереженні його творчості.

– Це для тебе органічно?

– Так, абсолютно органічно, бо у нас була така душевна спорідненість, аж до того, що він міг щось подумати, а я вже ловлю його слова на льоту. Ми мислили однаково і дивилися в одну сторону. Напевно, більшою душевної близькості в моєму житті і бути не могло. Тільки тепер я розумію, що мені не варто було тішити себе ілюзіями з приводу того, що я могла зустріти когось ще, хто б міг розділити зі мною мій світ. Я повинна була шукати щось зовсім інше, може бути, навіть незнайоме і чуже мені. І якщо в колишні часи були якісь стереотипи про те, що жінка обов'язково повинна створити сім'ю, присвятити себе їй, то у мене таких думок ніколи не було. Хоча я, особливо в юності, мимоволі співвідносила себе з цими стандартними і, по суті, безглуздими уявленнями. А потім настав момент, коли я подивилася на своє життя зовсім з іншого боку. Абсолютно спокійно прийняла свою персональну місію. Тому що ніхто не знає, як би склалося моє життя далеко від моєї родини, від батька. Сталося так, як сталося. У сорок дев'ять років я вперше побувала в Афінах, піднялася на Акрополь і до сих пір пам'ятаю, що я подумала: якщо я тут, значить моє життя вдалося, значить воно відбулося. Я – щаслива людина, якщо я зараз стою тут. Я відчувала себе абсолютно щасливою на цьому пагорбі. Я тоді сказала братові, що я б дуже хотіла, щоб він розвіяв мій прах над Акрополем. Настільки це місце перевернуло все у мене всередині. Античність – це моє. Вся антична археологія. Коли ти питала у мене, яка епоха в історії мистецтва мені близька, я можу сказати, що, безумовно, Стародавня Греція. Особливо скульптура: кори, куроси, надгробки на цвинтарі Керамейкос, вся грецька архаїка. Перед цим все інше: Ренесанс, бароко... згасає. Я – родом з античних Афін. Ще я згадую ольвійські пагорби в сутінках, коли сходить повний місяць і, звичайно, Коктебель. Не можу про це не сказати. Любов до Криму і особливо до Коктебелю в мені від мами. Ми їздили туди удвох, зазвичай у вересні-жовтні, на тиждень. Я багато раз бувала в Коктебелі, сприймала його через призму творчості Макса Волошина, якого обожнювала. Для моєї споглядальної натури Коктебель був просто клондайком найглибших переживань. Я проводила багато часу з зошитом переписаних від руки віршів Волошина, під Карадагом, спостерігаючи гру сонячного світла на мисі Хамелеон. Ввечері я піднімалася на плато, звідки велично нависав сам Карадаг і дивилась, як сонце заходить за гори. Тоді ж я вирішила для себе, що Коктебель – моє найулюбленіше місце на Землі. А пізніше дізналася, що в червні 1965-го року батьки з друзями ходили по Карадагському заповіднику, і моя мама вже була вагітна мною. Я подумала, що все в житті не випадково.

– Розкажи трохи про Галерею «Синій вечір». Як виникла ідея її створення?

– Після того як в 2013-му році батько пішов з життя, ми почали потихеньку перевозити його роботи з майстерні в інше приміщення. Дружина мого брата подала нам ідею створення галереї. Вона сказала, що є стільки чудових творів батька, що гріх їх не показувати людям. Я окремо хочу сказати, що надзвичайно вдячна батькам за те, що вони подарували мені «старшого брата». Насправді, Олексій – молодший, але після смерті мами він взяв на себе відповідальність за батька і за мене. Він і його дружина Олена трепетно ставляться до спадщини батька, завдяки їм ми і відкрили нашу Галерею «Синій вечір». Була матеріальна можливість придбати приміщення, і ми його пристосували під виставкові зали. Далі ми стали думати, чим і як його наповнити. Це, звичайно, стало моїм завданням. Я обмірковувала і прописувала концепцію кожної виставки, послідовно показуючи всі грані творчості батька. Пізніше я стала робити виставки, які були своєрідними діалогами батька з іншими художниками. Перший зал галереї був меморіальним залом батька, там завжди висіли його твори, а вже три інших зали займали картини тих художників, чиї виставки ми робили. В цілому, ідея галереї полягала в тому, щоб представляти творчість батька і художників його кола. Це добре продемонструвала масштабна виставка «Київська колекція», на якій ми показали твори чотирнадцяти художників, багатьох шістдесятників, і не тільки. Ми взяли і Лимарева, і Михайла Ванштейна, і Зою Лерман, всіх, кого змогли охопити, а в невеликому меморіальному залі ми представили роботи вчителів: дочка Яблонської, Гаяне, дала одну з робіт Тетяни Нилівни, Сергій Григор'єв був представлений ранніми малюнками. Ми навіть видали каталог до цієї виставки. На відкриття прийшло майже триста відвідувачів. Загалом, вийшла дуже велика, резонансна виставка. За ці роки, безумовно, сформувалося і коло наших основних відвідувачів.

– А з молодого або середнього покоління художників які імена, на твій погляд, потрапляють в коло твоїх інтересів?

– Це складне питання. Наприклад, ми виставляли роботи Галини Сергіївни Григор'євої, і вона втягнула в нашу орбіту дуже талановитого художника Павла Фішеля. Але основне моє завдання, все ж показувати ті імена, які були ближче батькові. Я завжди відбирала художників саме з цієї точки зору, думаючи: кого б він хотів бачити? Хто ще був близький йому по духу? А оскільки у батька був свій, дуже ретельно сформований смак, то я вирішила поки що не розширювати коло. Я не можу сказати, що у мене є якісь особливі симпатії серед митців середнього і молодого покоління. Я тяжію більше до майстрів старшого покоління, які були близькі батькові. Мій погляд був з дитинства «поставлений» дивитися на мистецтво через призму його смаку.

– Тому твоя виставкова діяльність не мала комерційного характеру?

– Так, безумовно, нашу Галерею, скоріше можна було назвати музеєм. Літературознавець і критик, Інна Булкіна, дала гарне визначення: «Галерея-салон». Так воно і є, тому що все було направлено на поглиблене спілкування з мистецтвом.

– Ти задоволена результатом?

– В принципі, я задоволена, але я перебуваю на етапі завершення роботи Галереї. Все в житті приходить до свого логічного кінця. Мені вдалося втілити все, до чого я прагнула, – розкрити і показати не лише творчість батька, а й інших значних художників. Єдине, що мені не вдалося, – зробити виставку копій батька. Він був дуже гарним копіїстом. А так, я вважаю, що ми можемо переходити в дещо інший режим роботи, на деякий час перемістившись в онлайн-формат, відкрити свій YouTube-канал, впорядкувати архів виставок, тому що є досить багато відзнятого матеріалу, з яким в даний час працює жінка брата. У нас є свій сайт і фактично сформований бренд (вживемо тут це новомодне слово) – «Синій вечір». А фізичний простір ми поки що закрили. До того ж, є місце, де зберігаються роботи батька, і зацікавлені в його творчості люди, можуть завжди зі мною домовитися і подивитися оригінали. Також досить важливою подією останнього часу я вважаю вихід у 2019-му році додатку до журналу «Антиквар»«Антиквар» – український кольоровий ілюстрований журнал про антикваріат, мистецтво і колекціювання. Виходить з 2006 р. Додаток «Сни про Україну. Олекса Захарчук», №3 (111), 2019., повністю присвяченого батькові. Це стало підсумком моєї багаторічної праці. Там зібрані не тільки спогади і мистецтвознавчі статті близьких батькові людей, а й розказана вся історія створення галереї, те, про що ми сьогодні побіжно поговорили. Моя совість на цьому етапі життя спокійна. Безумовно, я буду показувати роботи батька на інших майданчиках, благо у мене є багаторічний досвід будівництва виставок. Я хочу сказати, що наша справа триватиме і зупинятися ми не збираємося.