Юлія Борисенко – 

художник-флорист, засновниця студії «Pepperose»

28.01.2022

фото: З архіву Юлії Борисенко

– Коли і чому у тебе виникла ідея займатися створенням композицій з квітів?

– Ти знаєш, у мене вдома завжди були квіти. Йдучи додому, я завжди їх купувала або в квітковому магазині, або у бабусь біля метро. Це було моєю потребою, частиною мого існування у просторі, де я живу. Тому що, коли ти приносиш щось стороннє і живе у простір, я переконана, що це одразу ж його змінює. Змінює і його енергетику, і його сприйняття. До того ж, проходячи повз квітів, ти завжди торкаєшся іх своїм поглядом і мимоволі посміхаєшся, навіть іноді про себе. Тому що це – живий елемент, це не якась красива річ, а саме життя. Тому в мене завжди був потяг до рослин, але я ніколи не думала про них у професійному ключі. Пізніше мені спало на думку, чи не повчитися мені створенню квіткових композицій, щоб робити це різноманітніше, цікавіше. І я почала шукати якесь подібне місце в Києві. Але не знайшла нічого, що вѝкликало б у мене інтерес, щоб ти подивився і зрозумів, що ти хочеш піти, послухати когось, навчитися.

– Тобто можна сказати, що в тебе спочатку був якийсь неусвідомлений потяг до прекрасного саме в природі?

– Абсолютно вірно.

– Я так сказала, бо поняття «прекрасного» у кожного своє. У тебе воно тісно пов’язане зі світом живого, що змінюється, народжується і вмирає. Виходить, що й краса, як така, міститься для тебе в самому житті.

– Так і є. Рослини для мене – це джерело натхнення, це щось незрозуміле, подія, що сталася у природі. Кожна з них абсолютно унікальна, і ти дивишся і щоразу думаєш: як вона живе, як вона взагалі могла з’явитися, навіть процес в’янення – це особлива стадія життя, яка теж по-своєму красива, якщо ти готовий це сприймати.

– А тобі ніколи не хотілося самій вирощувати квіти? Не йти в простір мистецтва, а мати свій сад, наприклад?

– Так, зараз мені дуже хотілося б. Сам процес вирощування, спостереження за тим, як після того, як ти посадив насіння, воно проростає, і що відбувається далі. Спостерігати за цим приносить, ймовірно, якісь особливі враження, тому що ти таким чином охоплюєш повний цикл життя. У мене ніколи не було своєї, нехай навіть маленької ділянки, на якій я могла б проводити свої експерименти, але мене завжди вражав і заворожував цей процес. Тому що те, що я намагалася вирощувати на балконі, ні до чого не призводило. Знаєш, є такий особливий тип людей з «зеленими руками», у яких все росте. Я завжди розуміла, що, швидше за все, у мене подібного таланту немає, але за останні роки два я зрозуміла, що це можливо, і я теж зможу розвиватися в цьому напрямку. Це – етап моєї внутрішньої еволюції, якщо хочеш.

– Багато людей, які живуть у великих містах, відірвані від цього відчуття своєї приналежності до природи, взагалі цей зв’язок втрачений. У тебе було відчуття повернення або це відчуття спорідненості було притаманне тобі завжди?

– Я, безперечно, міська людина, і попередні десять років свого життя можу саме так і охарактеризувати, бо мою увагу привертали зовсім інші речі, я навіть не дивилася в цей бік. У мене були свої цілі, своя метушня, як і у будь-якої людини, яка живе в такому місті, як Київ. І тільки останні роки чотири, щоразу, коли в мене була і є можливість кудись виїхати, я завжди виберу місце, де є якийсь ландшафт, ніж якесь місто. Тому що для мене немає більшого ресурсу для відпочинку чи наповнення, ніж природне середовище, бажано з мінімальним втручанням людини.

– Тоді скажи, будь ласка, чи є якийсь ландшафт, який тобі завжди приємний, куди б ти завжди хотіла повернутися, вже не в цілях побачити нове, а те місце, яке тобі особливо близьке?

– Так. Таке місце з’явилося у мене нещодавно. І я зрозуміла, що для мене на вигляд, по духу немає, напевно, іншого місця, куди б я хотіла повертатися завжди. Так вийшло, що випадково я відкрила для себе природу Великобританії. І я зрозуміла, що абсолютно все в ній – моє. Вона дуже відрізняється від європейської, від природи Франції, Німеччини, Австрії, Бельгії. Це – дика природа, досить холодна, дуже спокійна. Основні кольори болотяно-зелені, жовто-сірі. Вона велична, в ній багато відкритого простору зі схилами та стрімчаками у холодному північному морі. При цьому там величезна кількість заповідних територій, через які прокладені дороги з міста до міста. Ти їдеш, а повз тебе мчить табун диких коней, наприклад. Або ти бачиш раптом зовсім поруч лежбище диких котиків. Це неймовірно красиво та несподівано. До того ж, у різних регіонах рослинність абсолютно різна, але цей суворий, холоднуватий характер присутній скрізь.

– Якби ми зараз зробили висновок про тебе, як про людину, на підставі того, що тобі близько, то я б сказала, що ти не екстраверт, а, навпаки, людина занурена в себе. Що, можливо, не завжди помітно оточуючим.

– Я думаю, що дуже часто мені комфортніше з самою собою, ніж в активному соціальному середовищі. У мене є дуже тісне коло людей, яких я прийняла, виходячи з якихось своїх міркувань, з якими мені добре, але й з собою мені теж добре. Тому, так, мене важко назвати екстравертом.

– Ти була якось пов’язана з мистецтвом чи дизайном до того, як стала флористом?

– Я якийсь час працювала у фешн-світі. Щодо мистецтва, то це було завжди на рівні захоплень: я завжди малювала, я навіть намагалася щось ліпити. Я досі періодично працюю з глиною. Я вважаю, що це просто один із способів самовираження, навіть певної медитації, якщо хочеш, занурення у предмет.

– А ти розуміла, що рано чи пізно будеш безпосередньо пов’язана зі світом мистецтва, тому що для мене те, чим ти займаєшся, є мистецтвом?

– Колись я закінчила факультет маркетингу і після Університету працювала років вісім за фахом. Моя робота була мінімально пов’язана з мистецтвом, скоріше, з дизайном. Якоїсь миті я усвідомила, що я так втомилася йти цим шляхом, я перестала розуміти навіщо я це роблю. І тоді я підняла голову, зупинилася і запитала себе: а ким і як ти себе бачиш далі в цьому замкнутому колі? І тоді ти швидко розумієш, що взагалі себе не бачиш. Потім приходить наступна стадія: ти намагаєшся відключити голову і відчути, чого ти хочеш, що тобі по-справжньому близько. Напевно, тоді я й почала перебудовуватися і просто пробувати. Це був і предметний дизайн, і дизайн інтер’єру, це був дизайн одягу, робота в журналі «Vogue», яка стала для мене дуже серйозним візуальним тренінгом. Тому що я обробляла таку кількість картинок, а це безпосередньо відноситься до дизайну та межує з мистецтвом. Поступово виходиш на те, що є твоїм. Ось такий шлях.

– А якщо ми зазирнемо ще далі, у минуле, чим ти любила займатися у дитинстві?

– Я точно пам’ятаю, що завжди просила маму відвести мене до гуртка з малювання, тому що в школі це було жахливо, тобі не хотілося йти на ці уроки, не дуже хотілося робити те, що тобі пропонували робити, і, природно, результат був теж не дуже. Але вдома я любила малювати і хотіла вчитися цьому. В дитинстві я взагалі весь час навчалася. Танці, спорт, іноземна мова. Танці мені особливо подобалися. Тоді були дуже популярні бальні танці. Ми виступали на змаганнях, це було дуже красиво.

– А флористику ти десь вивчала?

– Так. Я сказала, що намагалася знайти таке місце чи таку людину, але не змогла. У той період я пішла з «Vogue», і у мене з’явилася перерва у кілька місяців. На той момент я знаходилася в Лондоні, і я подумала: якщо я тут, то чому б мені не пошукати майстра чи студію, якщо мені цього так хочеться. Я розпочала пошук в інтернеті. Просто через «Google». Чомусь мені тоді здавалося, що найсильніша школа флористів має бути в Нідерландах, але мій пошук мене привів до того, що я помилялася, і що найсильніша школа та розвинений ринок знаходиться саме у Лондоні. Я відібрала п’ять найкращих шкіл, з яких зрештою у моєму списку залишилося дві. Я пішла туди і зрозуміла, що це справді найцікавіші школи. У результаті виявилося, що в тій, куди мені хотілося більше, на той момент не було місць, і я подумала, що піду в другу, щоб не пропускати два місяці. І раптом мені дзвонять із першої і кажуть, що в них звільнилося одне місце. Я вирішила, що це – знак, і записалася. Ця школа називається «London Flower School», і я вважаю, що це найкраща, найсучасніша школа з абсолютно творчим підходом. Не лише у Європі. Я дивлюся і на те, що відбувається в Штатах, в Австралії. Загалом, для мене навчання в «London Flower School» стало великим успіхом.

– Розкажи трохи, як проходило твоє навчання, чому саме ця школа так привернула твою увагу і не розчарувала згодом?

– Ти знаєш, там так побудований процес навчання, що, крім практичних занять, тебе вчать бачити, показують, як це можна зробити по-іншому, і в цьому процесі ти розумієш, що можеш використовувати абсолютно все, що є у природі, тому що квіти – це лише її частина. Все це – матеріал. Як скульптор використовує камінь, дерево, глину для свого твору. Я це чітко побачила та зрозуміла. У той момент, коли я вчилася, була, мабуть, найсильніша команда викладачів. Щодня ми займалися по шість-вісім годин у невеликій групі. Поруч з нами було багато викладачів, які працюють і в Австралії, і в Еміратах, вони приїздять з усіх куточків світу. І це не просто викладачі, і не лише флористи, вони – художники. Це був неймовірний період у моєму житті, один із найзначущих. І це не могло мене не надихнути. Я зрозуміла, що мені це дуже близько, і ось він – спосіб мого вираження у світі. І після того, як я закінчила «London Flower School», я відразу ж почала розвиватися у цьому напрямку.

– Чи є у тебе улюблені майстри-флористи?

– Їх небагато, але вони, безперечно, є. Хоча я маю обмовитися, що в нашому розумінні флорист – і я сама тривалий час це так сприймала – це хтось, хто в крамничці вибирає тобі троянди, складає їх у пучок, загортає в поліетилен і зав’язує кольоровою стрічкою. Тепер я знаю, що це зовсім інше. Є такий японський художник, який працює з рослинами, але він ще й майстер перформансу… взагалі, Японія – це окрема тема для розмови…

– Ми ще поговоримо про Японію трохи пізніше.

– Його звуть Азума МакотоАзума Макото (нар. 1976) – сучасний японський художник-флорист, який отримав популярність завдяки інсталяціям з рослин.. У нього є студія та команда в Японії, вони роблять якісь неймовірні скульптурні перформанси. Вони навіть приїжджали до України. У них є серія проектів: вони приїжджають в якесь місто і на якомусь відкритому або закритому просторі роблять з локальних квітів велику скульптуру, а потім роздають ці квіти перехожим. Макото відправляв свої композиції у космос, заморожував їх серед снігів, підпалював, що він тільки не робив і продовжує робити.

– Його можна назвати художником повною мірою.

– Так, звичайно, але він має і комерційний успіх, співпрацюючи з різними брендами.

– Кого ти ще можеш назвати?

– Є такий художник Деніел ОстДеніель Ост (нар.1955) – бельгійський квітковий художник, квітковий дизайнер та архітектор саду.. Він – бельгієць, який живе в маленькому місті неподалік Антверпена. Там знаходиться і його майстерня, і сад, в якому він вирощує рослини. Він дуже багато взяв від японської школи і він – абсолютний скульптор. Особливо це стосується тих композицій, які він робив раніше разом з дружиною. Це скульптурні, дуже складні та дуже тонкі за своїм смаком роботи. В Америці працює Емілі ТомпсонЕмілі Томпсон (нар. 1974) – американський дизайнер-флорист з Брукліна, скульптор за освітою.. Вона, мені здається, у минулому теж скульптор. Мені дуже подобається її підхід, тому що вона поєднує часом дуже скромні рослини, на які ніхто ніколи не звертає уваги, з яскравими і звично-зрозумілими квітами, і виходить оригінальна та незвичайна композиція. У ній дуже багато природного саме тому, що її композиції створюються на контрасті очевидного та неочевидного.

– Таким чином посилюється виразність усіх елементів.

– Це досконала поезія. Ти дивишся на її роботи і відчуваєш, що в них так все «співає», так все пов’язане, все здається легким і природним. Без штучного надлому, коли стає очевидною спроба художника звернути на щось увагу.

– Ми з тобою згадали Японію, і я подумала, що саме звідти зростає коріння всього, що пов’язане з квітковими композиціями в Європі. Адже це, по суті, ікебана, яка з’явилася там у XV столітті.

– А ще раніше мистецтво складання квіткових композицій з’явилося у Китаї. Японія переосмислила його і зробила окремим видом мистецтва, частиною культури та життя.

– До речі сказати, я подивилася, як перекладається слово «ікебана», воно означає «живі квіти».

– Так, японці у класичних композиціях завжди використовують лише живі квіти. Але в тому, що у них зараз називається «фрістайл», вони можуть застосовувати все що завгодно, навіть предмети з зовсім інших сфер.

– Чи вплинуло на тебе мистецтво ікебани чи, може, твори китайських майстрів?

– Східне мистецтво складання квіткових композицій стало для мене окремим відкриттям. Раніше я погано розуміла, що це. Але на першому чи другому тижні навчання в «London Flower School» у нас був урок, присвячений ікебані. І тут мені відкрився новий світ, бо все, що ми робимо, походить звідти. Це настільки глибокий зв’язок, усвідомивши який, ти починаєш зовсім по-іншому дивитися на те, що ти робиш. Мої викладачі приділяли ікебані багато уваги ще й тому, що один з викладачів цієї школи багато років тому був японцем, який колись переїхав до Лондона. У ікебані, до речі, існує багато напрямків, кілька шкіл. Більшість з них дуже традиційні і канонічні зі своїм окремим набором правил, починаючи з того, що ікебаною могла займатися тільки певна людина, обов’язково чоловік, певного стану, з певної родини, в якій має бути певна кількість предків, які займалися мистецтвом ікебани. Він повинен був це робити у певній кімнаті, у певному місці, бо це одна з дуже значущих складових японської культури. Одна зі шкіл ікебани називається «Соґецу»Школа «Соґецу» (яп. «Трава і Місяць») – найбільш сучасна з шкіл , виникла в 1927 р. Вважається авангардною школою ікебани. Засновник школи – художник і скульптор Софу Тесіґахара (1900-1979). Головна відмінність цієї школи – застосування в ікебані не тільки квітів і рослин, але й каменів, тканини, металу, пластику та інших видів неживого матеріалу., найсучасніша, більш вільна, що поєднується з західним баченням мистецтва складання квіткових композицій. Це була перша школа ікебани, яка змогла стати цікавою для західного світу, і мала в Європі великий успіх. По суті, представники школи «Соґецу» вважають, що будь-яка людина може займатися ікебаною. Так, існують певні правила, наприклад, кількість стебел, їх розмір, їх кут нахилу, що і за чим йде, що означає. Це – ціла філософія. Але після того, як ти пройдеш більше ста занять з класичної Соґецу-ікебани, ти можеш бути допущений до роботи у «фрістайл» і працювати не за жорсткими правилами, а робити все, що бажаєш, що бачить твоє око.

– Чи використовуєш ти класичну східну чи західноєвропейську символіку кольорів та квітів? Чи приділяли увагу цьому під час твого навчання?

– Це дуже цікаво, тому що, наприклад, одна й та сама квітка в різних країнах символізує і означає іноді протилежні чи зовсім різні речі. Наприклад, одна з іконічних квіток у східному світі – хризантема. Для західного світу – лілія. Про це цікаво читати, це цікаво спостерігати, це було важливо для мене в процесі навчання, але зараз, коли я працюю, я, буває, вкладаю в це якийсь сенс, але частіше я йду інтуїтивно. Для мене важливіше відчувати настрій, фактуру. Це, знаєш, як будь-який звук, його ж можна візуалізувати в просторі. Енергія, яка йде від тої чи іншої квітки, її теж можна відчувати. Для мене важливо відчувати наскільки одна рослина може існувати поряд з іншою на якомусь їхньому внутрішньому рівні. Як це може «працювати» у композиції, що в результаті це дає, яке враження справляє. Для мене важливіше пропускати все через себе, відчувати і розуміти те, що «працює» разом, а що ні, що доречно, а що ні.

– По суті, ти, як художник, створюєш свою манеру.

– Так, мені здається так. Я бачу якусь свою лінію, свій почерк, і їх можна помітити, дивлячись на мої роботи.

– Якою мірою ти схожа на свої композиції?

– Це є. Тому що будь-який художник у своїх творах висловлює і частину себе. Я прагну до чистоти та візуальної простоти, до балансу кольорів та гармонійності композиції.

– Таким чином, ти, через те, чого ти прагнеш повною мірою охарактеризувала себе. Для мене це дуже влучний портрет. Особливо щодо гармонійності.

– Безперечно. Але мені здається, що ми всі певною мірою до неї прагнемо.

– Далеко не всі. І потім, для кожної людини поняття гармонії – своє. Для деяких хаос є гармонією.

– Так, я згодна. Але мені здається, що врівноважений, гармонійний стан – це підґрунтя існування. Однак цього дуже важко досягти. Тому що нас постійно перекошує то в один, то в інший бік, і наше завдання перш за все знайти, де знаходиться той центр, де та індивідуальна гармонія. Це окремий шлях – пошук центру. Хоча багато хто про це просто не замислюється.

– Чи є у рослин власна мова, і як ти з ними знаходиш спільну мову?

– Так, звичайно є. Насамперед я намагаюся зрозуміти кожну рослину, чи то гілка садової троянди, чи якийсь дивовижний фрукт. А потім я маю відчути, чи не опираються вони один одному. Тут існує багато взаємозв’язків, тому що ти будуєш лінії композиції. Робота стає цікавою, коли ти не можеш відірвати від неї погляд, намагаєшся вивчити кожну точку, яку вона займає у просторі. Коли вони «співають» один з одним, і ти дивишся на композицію по колу, трикутнику, з різних боків.

– Те, як ти це описуєш, дуже схоже на мистецтво скульптури. Не дарма, як ми говорили раніше, багато флористів починали як професійні скульптори. Тому що будь-яка твоя композиція – це об’єм у просторі.

– Але при цьому збагачений запахами, коливаннями, життям. Ми можемо тут говорити і про графічність, і про живописність. Про цілий синтез різних видів мистецтва.

– Що ти вважаєш найголовнішим у своїй роботі?

– Мабуть, зрозуміти, що вона готова. Що мені з нею добре. Тому що буває, що я можу по кілька разів переробляти композицію, перш ніж досягти необхідного результату. Цьому дуже складно навчити когось, віддати помічнику частину роботи, бо це лише твоє внутрішнє відчуття. Ми всі маємо різний характер сприйняття. Технічно це можливо, але навчити когось бачити, відчувати, як ти, – неможливо.

– Ти більш експериментатор?

– Так, коли я бачу щось абсолютно нове або щось у якійсь іншій конфігурації, яку я ніколи не могла навіть уявити, то для мене немає нічого кращого та цікавішого. Це один з основних моментів, які спонукають до розвитку. Хоча ікебана – це дуже традиційний напрямок. Мені ближче відкритість. Але й без обмежувальних рамок також дуже складно.

– Але залишатись усередині канону тобі некомфортно. Тоді виходить, що імпровізація має становити досить значну частину твоєї роботи?

– Думаю, так. Мене притягує все несподіване та незвичайне. Я на це йду з радістю.

– А чи буває так, що ти задумала одне, а виходить щось зовсім інше?

– Завжди. Ти можеш намагатися приблизно уявити собі в процесі роботи що і з чим ти поєднуватимеш, але в кінці виходить щось абсолютно інше, воно відрізняється від того, що ти задумав.

– А ти заздалегідь продумуєш усі дрібниці, можливо, робиш ескіз?

– Це завжди залежить від завдання. Якщо я співпрацюю з кимось, і це, наприклад, зйомка, то для мене дуже важливо напередодні уявити все, що я робитиму. І я приходжу з максимально відпрацьованими ідеями. І все одно щось виходить інакше. Нічого з задуманого не можна втілити точно, але візуально я обов’язково уявляю собі результат. Якщо ж йдеться про більш вільний, творчий процес, то це відбувається просто за натхненням.

– Чи є у тебе рослини або квіти, з якими ти найохочіше працюєш?

– Мені подобається все нестандартне, не завжди визнане. Є, наприклад, різні сорти троянд. Неважливо, де вони вирощені, але вони в принципі однакові. Вони для мене схожі на пластик, як 3D-форма. В них нічого немає. І як би мене не просили, я практично ніколи не працюю з подібними рослинами. І це можуть бути не лише троянди. Я не бачу в них того, що для мене є цінним і близьким. Для мене немає нічого красивішого, ніж звичайна садова, деревоподібна півонія, яка вже майже надломилася під своєю вагою. Або садова троянда, – в неї є запах, вона така справжня, що ти можеш з нею нічого не робити, а просто поставити і дивитися стільки годин чи днів, доки вона житиме.

– Якби тобі довелося робити композицію для себе самої, якою ти є зараз, що за рослина це була б?

– Мені здається, я використала б камелію. У більш м’яких кліматичних зонах у лютому квітнуть камелії. Я щоразу так милуюся цими неймовірними деревами. Ось зараз чомусь згадалося.

– Тоді, з якою рослиною чи квіткою ти асоціюєш себе?

– Важке питання. Це однозначно садова квітка. Можливо, жовта, кремова, можливо, навіть не дуже презентабельна. Нехай буде троянда. Знаєш, такі, на трохи вигнутих гілках куща.

– Як не повторюватись у роботі?

– Це питання я ставлю собі завжди. Мені рідко коли щось подобається з того, що я зробила. Швидше за все я буду чимось незадоволена або через пару днів подивлюся і подумаю, що можна було зробити краще. І щоразу в мене виникає питання, а що далі? Адже кількість варіантів так чи інакше обмежена, і матеріал повторюється відповідно до сезону. А я зрозуміла, що повторюватися неможливо. По-перше, це не цікаво, і коли мене просять зробити те саме, я завжди кажу, що це неможливо. Ми можемо повторити концепцію, кольорову гаму, але те ж саме ми не можемо зробити. І я на свій подив переконалася, що у будь-якій композиції завжди буде щось нове. І цього точно потрібно найменш боятися. Якщо у тебе рухливий розум, і ти намагаєшся розвиватися, то у тебе завжди вистачить сил для того, щоб не повторюватися.

– А чи було таке, що ти знищувала вже створену композицію, коли бачила, що вона тобі не вдалася, і починала знову?

– Звичайно. Це буває часто, коли тебе не влаштовує результат роботи. Ти не можеш це ані поставити, ані подарувати, ані сфотографувати. Буває, я переробляю композицію не раз і не два. До того моменту, поки все не стане на місце і не набуде своєї форми.

– Ти твориш роботи, які не можуть жити довго. Як ти ставишся до того, що вони залишаються тільки на фотографіях, та й то не всі?

– Я чудово до цього ставлюся. Ти щось створюєш, ти за цим спостерігаєш і потім створюєш нове, щоб прожити це по-новому і насолодитися.

– В цьому є дуже «японське» відчуття миттєвості краси.

– У цьому полягає частина сенсу моєї роботи. Наприклад, лотос росте в своєму природному середовищі. В ньому він має своє значення і впливає на той простір, у якому перебуває. Ти виймаєш його з природного середовища, переносиш у якийсь інший простір, ставиш його у вазу, і той самий лотос впливає зовсім по-іншому на це конкретне місце. Він справляє зовсім інше враження. Далі він продовжує свій життєвий цикл, ти за ним спостерігаєш і, повір мені, дуже багато квітів вміє красиво вмирати. І це те прекрасне, яке приходить до нашого життя від спостерігання за життям рослини.

– А як у тебе з’явилася ідея створити свою студію «Pepperose»?

– Я закінчила своє навчання у «London Flower School», потім якийсь час проходила інтернатуру, фактично це була робота в одній з лондонських студій. А потім я приїхала до Києва, що збіглося з початком карантину. І я подумала, що в нас поки що нічого подібного немає, і, звичайно, мені закортіло мої знання, бачення та досвід привнести у простір нашого міста.

– Ти хочеш сказати, що ця індустрія у нас практично не розвинена?

– Ні. Тільки зараз починають з’являтися художники та студії, які мають сучасний погляд, але якщо ми порівняємо наш ринок з розвиненим західним, то ми відстаємо, напевно, років на 20-30, а можливо, навіть більше. У нас настільки це не вбудовано в культуру. У нас немає таких фахівців, які могли б показати людям, що це можна робити по іншому. І тому ніхто не хоче бачити це інакше. Немає запиту, люди просто не знають, що може бути інакше. Напевно, це – головна характеристика нашого ринку.

– Через те, що ринок не розвинений, де ти знаходиш необхідні матеріали для роботи?

– Це дуже складно у наших умовах. Є, звичайно, постачальники, які привозять квіти здебільшого з Голандії, іноді з Кенії. Але все досить стандартизовано. У порівнянні з розвиненим європейським ринком у нас дуже посередній вибір і, відповідно, асортимент, а головне – якість. Це для мене особиста драма, тому що я бачу низьку якість і високу, несумісну з нею ціну. Тому що в Європі ті самі матеріали коштують набагато дешевше. Але, дякувати богу, в останні кілька років у нас почали з’являтися місцеві фермери, які вирощують квіти та інші рослини. Вони тільки на початку шляху, але мене дуже тішить, що вони в принципі існують. Раніше їх просто не було. Ринку такого не було. І коли настає сезон – з травня до початку жовтня – для мене однією з частин роботи є підтримка наших місцевих виробників. Я намагаюся все, що мені необхідно, замовляти та закуповувати у них. Тому що я знаю, що ця квітка, наприклад, була зрізана не п’ять днів тому, не лежала в холодильнику, не подорожувала з Америки до Голандії, з Голандії в Україну, а розквітла і була зрізана учора, або навіть сьогодні. Це ще й питання екології, про яку на нашому ринку поки що ніхто навіть не замислюється.

– Що б ти порадила людині, яка хоче почати займатися складанням квіткових композицій, створити, можливо, свій маленький бізнес?

– Питання в тому, чи хоче ця людина створити бізнес, чи вона відчуває до цього інтерес, як до можливого шляху саморозвитку. Це зовсім різні речі. Тому що я досі навіть не на початку розвитку власного бізнесу, коли відкриваються магазини, виконуються великі замовлення. Це дві різні цілі. Мені поки що цікаво розвиватися і вчитися.

– Тобі б хотілося ще десь постажуватися?

– Дуже хотілося. Я два роки тому мала їхати на курс до Деніела Оста. Він викладає в Бельгії у своїй резиденції, але у зв’язку з ковідом цей курс був перенесений, і я не знаю, чи розпочнеться він навесні. І я, звичайно ж, хотіла б з’їздити до Японії, прийти до школи «Соґецу» і повчитися у її майстрів.

– Так чи інакше, те, чим ти займаєшся пов’язане з життям рослин, тобто ми можемо назвати це певною мірою натюрмортом. Це слово перекладається з французької як «мертва натура». Але мені більш імпонує нідерландське «stilleven» або англійське «still-life» – «тихе, спокійне життя». Що ближче тобі?

– Звичайно, останнє, тому що рослини, як ми вже казали, навіть коли вони зрізані, – це втілення життя.

– Ти в якийсь момент відчула потребу вивчати історію мистецтва. Чому?

– Так, мабуть, років п’ять тому. В принципі я не зовсім розумію, як у всіх шкільних навчальних закладах це не входить до обов’язкової програми. Мистецтво – це основа для формування внутрішньої культури, яка має свій прояв у всіх аспектах життя, починаючи з того, що людина одягає на себе, як і що вона їсть, як вона реалізується у цьому світі. Для мене це дуже важлива складова будь-якої людини. Ти можеш не знати імен або дат, але для мене дуже важливо бачити, розуміти, знати, що з чого походить, де і який зв’язок існує. Тому що, коли цього знання немає, будуються потворні будинки, і кількість поганого смаку іноді просто захльостує. І оскільки мистецтво для мене – це одна з основ культури, то мені це завжди було цікаво. Можна вивчати історію мистецтва самостійно, можна з кимось, але це те, що дуже тренує око, виховує смак, формує особистість.

– Це якось впливає на твою творчість?

– Безперечно. З боку естетики – це прямий взаємозв’язок.

– Тобі ближче класичне мистецтво чи сучасне?

– Я поки що мало що розумію в сучасному мистецтві. Це окрема історія, з якою мені треба ще розібратися. Але коли я приходжу в «Тate Modern»«Tate Modern» (англ. «Сучасна галерея Тейт») – лондонська галерея модерністського та сучасного мистецтва, входить до групи галерей Тейт, в яких виставляється національна колекція британського мистецтва з 1500 р. до сьогодення. У галереї знаходиться колекція творів світового мистецтва, створених з 1900 р. і бачу добре зібрані виставки сучасного мистецтва, за цим дуже цікаво спостерігати. Але як я бачу, особливо в Західній Європі, все, що протилежне навколишній красі і досить високому середньому рівню культури, щось потворне, відразу викликає великий інтерес. Але в нашому просторі, де така кількість потворного зовні, мені навпаки хочеться дивитися на те, що саме по собі гармонійне. І абсолютно неважливо, це класичне чи сучасне мистецтво.

– Чи є в тебе улюблені художники?

– Я дуже люблю майстрів Північного Відродження. Але з моїх відкриттів, те, що мене по-справжньому вразило, це натюрморти іспанських художників: СурбаранаФрансіско де Сурбаран (1598-1664) – іспанський художник, представник севільській школи живопису. і КотанаХуан Санчес Котан (1560-1627) – іспанський художник, майстер натюрморту..

– А чому саме вони?

– Сурбаран для мене дуже сучасний. Це так живо та актуально для мене. Я коли побачила його роботи, я відразу згадала те, чому мене вчили в школі, а саме – основи композиції. У його роботах є витонченість і тонкість, легкість виконання, це щось дуже справжнє, живе. Взагалі, я вважаю, що класика завжди сучасна, про що б ми не говорили. Питання в тому, чи ти здатний це відчути.

– Ти багато мандруєш. Чи є якийсь музей чи пам’ятник архітектури, які справили на тебе найбільше враження за останній час, чи то картина або скульптура?

– Не останнім часом. Це було років п’ять чи сім тому, коли я потрапила до Собору «Саграда Фамілія»Храм «Саграда Фамілія» (ісп. храм «Святого Сімейства») – церква в Барселоні, яка будується з 1882 р. Перший проект був розроблений архітектором Франсіско дель Вільяр, на місце якого наприкінці 1883 р. був запрошений Антоніо Гауді (1852-1926). За рішенням ініціаторів будівництва храму фінансування робіт має виконуватися виключно за рахунок пожертв парафіян, що є однієї з причин тривалого будівництва.. На небі стояло якесь неймовірне сонце, і те, що відбувалося всередині, неможливо описати. Я сиділа там, мабуть, хвилин сорок, і не могла поворухнутися. Мій мозок не розумів, як людина, я маю на увазі не одного архітектора, а взагалі людина як така, може створити подібне. Я маю ще один спогад. Я пам’ятаю, у Відні, у Галереї БельведерГалерея Бельведер – найвідоміший художній музей у віденському палаці Бельведер, який відкрився в 1903 р. У його колекцію входять художні твори від Середньовіччя до XXI ст. Основна експозиція присвячена австрійським художникам епохи Fin de siècle та югендстилю. висить «Поцілунок» Клімта. Він мене просто притягнув до себе якоюсь невидимою ниткою. Це при тому, що ця робота – скрізь, вона вже стала банальною, хто її тільки не передрукував і не перемалював. А я пам’ятаю свої відчуття, я просто остовпіла. Це говорить про те, що коли стикаєшся з оригіналом, відбувається щось зовсім інше, ніж коли дивишся на репродукцію. Або не відбувається. Таке ж за силою враження на мене справила «Таємна вечеря» Леонардо в Мілані. Тобі дають лише 15 хвилин, бо групи йдуть безперервним потоком одна за одною, екскурсовод щось розповідає, а ти просто не в змозі його слухати.

– В мене колись теж була пам’ятна зустріч із «Таємною вечерею», під час якої трапилося якесь випадіння з простору та часу. Я увійшла з однією групою, а коли прийшла до тями, то виявилося, що я стою одна, і навколо нікого немає, крім доглядачів, яким я досі вдячна за те, що вони, мабуть, щось зрозуміли і не вигнали мене, хоча, як я тепер розумію, їхній робочий день вже закінчився. Повертаючись до нашої розмови про подорожі, що вони для тебе значать?

– Це насамперед інтерес до життя. Досвід існування в іншій реальності, в іншій культурі. Коли потрапляєш в інший контекст, ти так чи інакше наповнюєшся. Тут має значення абсолютно все: архітектура, вулиці, те, як люди поводяться, як вони вигулюють собак, ти бачиш іншу природу. Твоя свідомість отримує абсолютно інший досвід, який накладається на попередній, і таким чином відбувається твій розвиток.

– А чи є ще щось, чому ти хотіла б навчитися?

– Мені дуже цікаво, чи вдасться мені щось виростити. І ще мені подобається, як британці, наприклад, проектують свої сади та парки.

– Ти таки схиляєшся до розширення своїх професійних можливостей?

– Так, це мені цікаво. А взагалі, мені б хотілося розбиратися в музиці, в кінематографі.

– Чи є якесь місце, де ти почуваєшся особливо добре?

– Це мій дім. Це те місце, яке ти завжди приймаєш, і воно тебе завжди приймає. Я більш ніде не почуваюся так спокійно.