Світлана Карунська -

скульптор

01.10.2019

фото: Ira Marconi

– Світлана, ти – художник, тобто людина, пов’язана багато в чому з ілюзорним світом, і моє перше запитання – що для тебе реальність?

– Я дозволю собі процитувати, може неточно, ПрустаМарсель Пруст (1871 — 1922) — французький письменник, есеїст та критик, що здобув світове визнання як автор роману-епопеї «У пошуках утраченого часу». , де він говорить про те, що реальність – це одночасне відчуття миттєвого буття  і наших спогадів. І це поєднання, накладення їх одне на одного і є реальність. Моє відчуття реальності – складне почуття, тому що моє життя – це те, що я роблю в майстерні, все інше існує поруч. В тому числі і те, що ми маємо на увазі під поняттям «реальне» життя, тому що мистецтво невід’ємне від життя, воно виростає з нього. Час для мене теж рухається з різною швидкістю. Наприклад, іноді, коли я заходжу в майстерню і починаю працювати, я раптом взагалі перестаю його відчувати, просто провалююся в якусь іншу реальність і існую там поки працюю. Може, тому що буття роботи – це зовсім окрема річ, а я існую сама по собі.

– Ти хочеш сказати, що, починаючи нову скульптуру, ти запускаєш якийсь механізм, нове життя, яке потім продовжує розвиватися окремо від тебе?

– Звісно. Я перетинаюся з ним в момент створення, воно мене впускає на свою територію, в свій простір, а потім я виходжу з нього і йду далі ... Це світи, що перетинаються, які, з одного боку, трансформуються під впливом один одного, а з іншого – перетинаючись, створюють нові світи, підтверджуючи цим існування тисячі можливостей. Навіть зараз, коли ми про це говоримо, я могла б почати з іншого, думка могла піти зовсім в іншу сторону. І тому, повертаючись до поняття часу, можна сказати, що він надає нам лабіринт можливостей, той самий борхесівський сад з розгалуженими стежками«Сад з розгалуженими стежками» (1941) – оповідання аргентинського письменника Хорхе Луиса Борхеса (1899-1906)., відчуття постійної можливості зміни.

– Коли ти вперше зрозуміла, що ти саме скульптор? 

– Моя перша робота була результатом глибокого душевного переживання, і раптом це життєве переживання переросло в процес роботи рук з (тоді ще) пластиліном. Моє переживання було настільки сильним, що я тільки потім змогла усвідомити, що робота з пластикою – це моє, хоча мені багато хто про це говорив. І знову ми повертаємося до того, як все переплетено в цьому житті – світ реальний і світ мистецтва. Безумовно, мені дуже важлива підтримка. Якщо тобі кажуть, що те, що ти робиш, – добре, то в якийсь момент ти раптом перестаєш проводити межу між тим, що ти сам відчув, що це добре, і між тим, що тебе хтось в цьому підтримав. Ти починаєш рости. Ти немов стаєш стовбуром якоїсь рослини. Ти ростеш і розумієш, як це добре. Ось у тебе пішло якесь відгалуження вправо – одна рука-гілка добре росте, інша – вліво, листя шелестить, і хтось у твоїй тіні і прохолоді може знайти відпочинок. Іноді якась гілка починає всихати, тому що час плинає і треба прийняти цей момент всихання, це теж твоя гілка, вона виросла з тебе, але зараз вона відмирає. Ти повинен це усвідомити і прийняти себе будь-якого і дозволити собі бути таким, яким ти є, і вибачати себе, а не уявляти, яким би ти міг бути прекрасним.

– У процесі створення нової скульптури, ти керуєш твором або його розвиток абсолютно не залежить від тебе?

– Ні. Я не можу нічого контролювати. Я внутрішньо йду за роботою, у напрямку до роботи, а не вона за мною. Нещодавно я натрапила на чудове визначення, що твір мистецтва існує тільки для того, хто його створює, і для того, хто його сприймає. Інакше він не існує, перетворюючись в предмет, в закритий простір, як закрита книга. І якщо ти не намагаєшся вступити з ним в діалог, осмислити його, сприйняти, то тоді твір мистецтва не живе, а стає зоною мовчання (замовчування, що є більш точним). І тільки наше зусилля запитування, бажання діалогу породжує можливість почути відповідь.

– Художник знаходиться в постійному діалозі зі своїм твором?

– Так.

– А буває, що ти стикаєшся з небажанням роботи існувати? Наражаєшся на її опір? На неможливість продовження процесу роботи?

– Буває, але робота скульптора – це багатоступінчастий процес. Буває, що ти свою ідею остаточно не реалізував, проте досяг чогось нового або важливого в технічному відношенні. Звичайно, розчарування теж трапляються, і тоді ти зупиняєшся і розумієш, що треба все починати спочатку.

– Бували такі випадки, коли доводилося знищувати свої роботи?

– Звісно. Я взагалі дуже схильна до цього. Хоча зараз менше, ніж раніше. Зараз, якщо я і знищую щось, то на початковій стадії. Іноді ще на рівні ідеї. Тому що з плином життя все складніше стає руйнувати. В молодості це робиш легко, іноді не замислюючись про користь невдалого досвіду, який тебе безумовно збагачує. Раніше я вважала, що у мене попереду багато часу і можливостей для того, щоб працювати легше, швидше і краще. Але чим довше я живу, тим менше часу і тим складніше зробити те, в чому я не буду сумніватися.

– З роками з’явилося більше сумнівів?

– Не більше, але, скажімо так, все менше впевненості в тому, що має право на існування. Не хочу займати простір зайвими речами.

– На кого чи на що ти орієнтуєшся в цьому виборі?

– На себе.

– Ти радишся з ким-небудь?

Іноді, але тільки в тому випадку, коли я заходжу в глухий кут і не можу прийняти рішення. Раптом мені щось порадять, прояснять те, чого я не бачу чи не знаю. Хоча навіть якщо я раджуся з кимось, то остаточне рішення приймаю сама.

-Трапляється, що ти змінюєш своє рішення завдяки комусь або, може бути,  змінюється твій погляд на сам твір?

– Кардинально, напевно, ні. Але мені важлива думка певних людей. І якщо потім я чую якісь принизливі відгуки та коментарі до моїх робіт, для мене це вже не має ніякого значення. Якщо я впевнилася в бутті конкретної речі, то я кажу: «Це добре», – нехай навіть мене стратять. Я в цьому сенсі самодостатня людина.

– Критику сприймаєш болісно?

– По-різному. Все залежить від того, наскільки я впевнена в своїй роботі. Якщо я не впевнена, то болісно, а якщо я точно знаю, що те, що я зробила, добре, і це «добре» вже не має до мене ніякого відношення, тому що воно об’єктивне настільки, наскільки взагалі ми можемо говорити про об’єктивність в мистецтві. І тоді треба тільки прийняти, що кожен має право на свою думку. І я в тому числі. Адже будь-яка критика суб’єктивна. Мистецтво об’єктне, а значить відокремлене від нас і може піддаватися осмисленню з боку будь-якої людини.

– Виходить, що найсуворіший суддя твоєї творчості – ти сама?

– Безумовно. І якщо я щось виставляю на виставці, то це тому, що я відчуваю, що маю право це показати.

– Для тебе важлива кількість людей, які знайомі з твоїм мистецтвом?

– Звичайно, мені б хотілося, щоб більше людей бачило мої роботи. Може, вони побачать і скажуть: «Це вже було, така історія вже була, така книга вже написана». Друзі допомогли мені зробити сторінку в Фейсбуці, на якій я періодично викладаю фотографії своїх робіт. Це вихід на аудиторію, нехай і невелику, але для мене ті, хто заходять на неї, дуже важливі, тому що коло людей, які люблять мої роботи, практично незмінне, ти і так знаєш, хто відноситься добре до твоєї творчості. Шкода, що не всі залишають коментарі. Мені б дуже хотілося повноти думок, їх різниці. Це для мене зараз дуже важливо, щоб примиритися з самої собою. Тому що є відчуття гіркоти від того, що життя одне, і я вже не зможу прожити його знову, не зможу нічого змінити. Пам’ятаєш, у Бродського : «Вот и прожили мы больше половины,

– Как сказал мне старый раб перед таверной...» Й. Бродський рядки з циклу «Листи до римського друга» (1972).

– Так, цитат не уникнути. І в літературі, і в образотворчому мистецтві. Ми живемо в таку епоху. І насолоджуємося цією можливістю цитування. Це теж особлива форма задоволення – впізнавати або зберігати завдяки цитатам «своїх» співрозмовників, «своє» коло культурного спілкування. Тому що щастя розуміння безмежно. Це стосується і роботи – коли ти що-небудь зробиш і раптом тебе розуміють. Це – щастя.

– Чи давно у тебе з’явилося відчуття того, що ти вже багато чого не встигнеш не тільки створити, але навіть переглянути вже створене, подивитися на нього іншим поглядом?

– Ти знаєш, близько двох років. З того моменту, як я потрапила в свою нинішню майстерню. До мене вона належала Олександру МацюкуУкраїнський скульптор А.В.Мацюк (1958-2016)., що вже пішов від нас. Я раптом зрозуміла, що я – наступна. І це відчуття мене не залишає, я відчуваю свою відповідальність за те, що мені була подарована така можливість працювати в цьому просторі, що став тільки моїм, і який я поступово і дуже повільно обживаю. Слава богу, що в моєму житті є час для роботи. Багато людей тепер цього позбавлені.

– Що важливіше на твій погляд – популярність чи визнання? Якщо під першим розуміти щось миттєве, а під другим те, що може за життя і не відбутися?

– Думаю, ні те, ні інше. Найважливіше здійснення себе. Буття і розуміння себе в часі. Тому що популярність – це ніщо, а визнання – річ дуже суб’єктивна.

– А тобі важливо, щоб пам’ятали, щоб твої роботи збереглися і були оцінені?

– Хочеться, щоб так було, але я повністю усвідомлюю, наскільки мою творчість неможливо порівняти з роботами великих майстрів. Просто неможливо.

– Кого ти вважаєш своїми вчителями?

– Дуже складне питання. Не хочу здатися невдячною. Звичайно, у мене були вчителі в художній школі і на скульптурному факультеті в інституті, прекрасні імена: Говдя – в школі, Макогон, Борисенко, Бородай – в інституті. Я не можу їх не назвати ще й тому, що ми не завжди знаємо, коли нас вчать, а коли ми насправді вчимося. В мене жахливий характер, і я досить примхлива. Я завжди робила тільки те, що я хочу, і завжди сама обирала авторитети. Тому вчителями я можу більшою мірою назвати скульпторів, чиї роботи я бачила в книгах. Наскільки інші люди зможуть відчути в моїх скульптурах слід творчості Джакомо МанцуДжакомо Манцу (1908—1991) — италійський скульптор., я не знаю. Але я можу назвати його своїм вчителем. Або Артуро МартініАртуро Мартіні (1889–1947) – италійський скульптор.. Адже вчитель – не тільки той, хто дає тобі ази майстерності. Це все досить складно, іноді неможливо однозначно визначити. Ось, наприклад, Антон Васильович Макогон був моїм вчителем у формовці, це точно.

– Тоді розмежуємо ремесло і мистецтво.

– Так, бо мистецтво – це навчання бачити, і ти можеш, звичайно, навчитися ліпити – як зробити очі, руки, ноги, але це не буде мистецтвом. Я відчувала форму і про мене говорили: «Вона відчуває», але мене не навчали відчувати. Хтось може звернути твою увагу і сказати: «Подивися, як це добре». Наприклад, на кераміку делла РоббіаРодина італійських скульпторів епохи Відродження. Найбільш відомі Лука делла Роббіа (ок.1399-1482), який вважається винахідником глазурованої терракоти (майоліки) і Андреа делла Роббіа (1435-1525). або на рельєфи ДонателлоДонателло (біля 1386 —1466) — один з найвідоміших італійських скульпторів епохи Відродження.. Але далеко не відразу ти можеш це осягнути. Як у мене, наприклад, було зі скульптурою Донателло або Мартіні.

– Чи має значення те, що під час навчання в інституті ти не бачила в оригіналі шедеврів світової скульптури?

– Я дозволю собі сказати, що це не важливо. Важливо, щоб тебе вела мрія. Щоб у тебе було прагнення досягти чогось. У цьому сенсі книги ваблять, вони обіцяють майбутнє, і ти рухаєшся, розвиваєшся завдяки їм. У моєму випадку було так. І коли я бачила оригінал, то я раптом розуміла, що це недосяжне, або що це настільки добре зроблено, що я так не зможу. А коли я бачила в книзі репродукцію того ж твору, це надавало мені сили рухатися далі. Ось такий парадокс.

– Як дізнатися, що є мистецтвом, а що ні? Звідки приходить до нас це розуміння?

– Я думаю, що потрібно орієнтуватися на внутрішнє відчуття. На свій смак. Але, якщо раніше, в юності, для мене це було виключно суб’єктивно, то зараз я до такої міри посмілішала, що можу сформулювати, чому я вважаю, що це погано, а це добре. Але в будь-якому випадку в сучасному нам світі завжди можна сказати: «Я так бачу, а ви бачите інакше». І це виявиться останньою межею, через яку неможливо перетнути. Кожен може сказати мені, що я не права в моєму виборі або в моєму визначенні, тому що він бачить інакше, і він буде мати рацію. Такий сучасний світ – він дозволяє бути всьому.

– Ти допускаєш, що тебе, скульптора Світлани Карунської, могло б не бути?

– Так, цілком. У мені немає марнославства. Швидше за все, я б порівняла себе зі шматочком смальти в мозаїці. Як у Мандельштама:

І в цьому сенсі я – частина цього всесвітнього візерунку. І цей візерунок такий, яким він є, – я нічого не можу з ним вдіяти, поліпшити, наприклад... І слава богу, я щаслива, що я відбулася саме такою. Я процитувала Мандельштама, і я неймовірно рада, що мені довелося працювати над пам’ятною дошкою, присвяченою Осипу Емільовичу та Надії Яківні, їх знайомству в Києві, їх любові. Так співпало – зустрілися різні люди, з’єдналися наші бажання і можливості.

– Давай трохи докладніше поговоримо про роботу над цією дошкою. Про Мандельштама. Про роль поезії і літератури в твоєму житті.

– Не дивлячись на те, що я – людина україномовна і думаю українською, для мене дуже важливо, що Україна, як країна, є двомовною. Не всі, як мені здається, усвідомлюють безумовні переваги цього. Моє покоління мало можливість читати двома мовами. Але той, хто не хоче читати, він ніякою мовою читати не буде, а той, в кого є таке бажання, буде читати і українською, і російською, і іншими мовами, як йому дозволяє освіта. Я пам’ятаю, як в 1986 році я переписувала вірші Мандельштама з книжок «самиздата» собі в зошит. Це був перший поет, чия поезія для мене була подібна вибуху... хоча ні, найпершим в цьому ряду був Блок. Українських поетів я відкрила для себе набагато пізніше. Може, це, викривлення системи, але, тим не менше, повторюся, я переконана, що той, хто хоче прочитати або почути, той прочитає, почує, побачить. Мандельштам для мене став дуже значущим поетом. І можливість, яка з’явилася в мене, як у скульптора, а саме – реалізувати себе в міському середовищі завдяки меморіальній дошціВул. М.Заньковецької, 31., що пов’язана з Осипом Емільовичем, стала своєрідним подарунком долі. До цього моменту я більше реалізовувала себе як камерний художник, хоча всередині мене є, звичайно, невдоволення, якесь відчуття внутрішньої дискримінації себе, тому що я себе відчуваю більшою, ніж те, що мені вдалося втілити. Як це прекрасно висловив Р.М. Рільке, а Василь Стус зробив чудовий переклад:

Я відчуваю, що можу робити більше, ніж роблю, і тому пропозиція попрацювати над ідеєю взаємодії скульптури з міським середовищем і те, що це пов’язано з ім’ям Мандельштама, стало щасливою можливістю реалізуватися в цьому напрямку, і мені здається, вийшло непогано. Це дуже просто було виконати технічно, але головне, потрібно було знайти точний образ і спробувати зробити так, щоб образ і форма збіглися. Щоб всі технічні моменти: тінь і світло, оброблена і необроблена поверхня каменю утворили єдине ціле зі змістом твору.

– Це твоя перша робота в камені?

– Так. Але, мені поставили мету: дошка повинна була бути виконана в камені.

– Ідея втілення образу в камені належить замовнику?

– Так, але тут треба обов’язково сказати, що людина, в якої з’явилася ідея створення меморіальної дошки, не є її замовником в звичному розумінні цього слова. Я не можу не назвати ім’я Світлани Сімакової, яка вирішила, що така річ повинна існувати. Це, по суті, в багато чому благодійний проект, де велику роль відіграє людський ентузіазм і абсолютна безкорисливість. Світлана прекрасна і дуже освічена людина, що розбирається в мистецтві, в літературі. Завдяки їй і нашому взаєморозумінню вдалося створити цю роботу. «Місту і світу», так би мовити. 

– Завдяки вам у киян тепер є прекрасна пам’ятна дошка. А у тих, хто знайомий з тобою, ще й можливість, проходячи повз, згадати про тебе. Це не мало.

– Я все ще мрію спробувати свої сили в камені. Це інший, новий для мене матеріал, але я розумію, що для цього, напевно, треба прожити ще одне життя. Робота з таким матеріалом, як камінь, вимагає більше часу і сил. Тут завжди присутній момент вибору: по якій стежці ти підеш. Але спробувати мені б, звичайно, хотілося ...

– Але ж у тебе є ще скульптури, встановлені в місті: прекрасна, дуже дотепна знахідка образу в роботі «Спостерігач за спостерігачами»КВЦ Парковий. або робота для фасаду Галереї «Портал 11».Вул. Трьохсвятительська, 11. Поліхромний хлопчик з собакою у дитячого клубу «Легобережка».

– Дякую, що ти згадала. До речі, скульптура для Галереї «Портал 11» не всім подобається, але я рада, що вони звернулися до мене. А скульптуру на лівому березі поки що демонтували, бо студія переїхала в інше місце.

– Я бачу в тебе є ще одна дошка, виконана в шамоті.

– Це теж пов’язано зі Світланою Сімаковою. Вона вирішила, що на тому домі, на Софіївській, який ще існує, і де була кав’ярня, де зустрілися Надія Яківна і Осип Емільович, потрібно повісити пам’ятний знак. Дошка дуже добре вписується в простір і нікому не заважає. А шамот дуже міцний матеріал, його випал здійснюється при дуже високій температурі, що дозволяє скульптурі знаходиться у відкритому просторі. Я сподіваюся, що наша дошка винесе все. Рідкісний випадок, коли я дуже задоволена тим, що вийшло. Робота ескізна, але так і замислювалося. Ми йшли від слів самого Осипа Емільовича: «Язык булыжника мне голубя понятней…»Однойменний вірш Й.Е. Мандельштама (1923). Бачиш, кругляки бруківки піднімаються до дверей кафе ...

– Тобі подобається експериментувати. Особливо в останні роки. Світлана Карунська – авторка «лютністок», «дівчат-мушель», натюрмортів в бронзі, раптом починає створювати скульптури з картонних коробок, застосовує поліхромію, оголює каркас, вводить в скульптуру вітраж і мозаїку...

– Я в душі завжди експериментую. Наприклад, колір увійшов в мою творчість сам, в процесі роботи. Це не було моєю метою. Працюючи в бронзі, ти можеш розраховувати на те, що якщо твої роботи куплять, то ти зможеш на це жити. Тому що бронзові речі не можуть бути дешевими – сам матеріал не дешевий. Але в якийсь момент твоїх ресурсів не вистачає на те, щоб вкладатися в бронзу, а ти, як художник, продовжуєш існувати, ідеї продовжують народжуватися, конструкції рости всередині тебе, і ти розумієш, що не можеш зупинитися, ти повинен їх реалізовувати. І тоді матеріал більше не має значення. Але я зіткнулася з тим, що люди звикли бачити твої роботи, виконаними в дорогому матеріалі. Вони вважають, що скульптура має цінність, тому що виконана в бронзі. Це, безумовно, обмежене бачення. А робота того ж самого мистця в такому минущому матеріалі, як картон, це вже начебто і не робота і не має художньої цінності. Я намагаюся це пережити і довести протилежне. А саме – що має значення не матеріал, а ідея, яку ти реалізуєш, і те, наскільки талановито ти можеш це зробити.

– Якщо говорити про мозаїку, чи не є це спробою привнесення якогось декоративного елемента в скульптуру? У сприйнятті глядача мозаїка часто пов’язана з декоративним об’єктом, а не зі скульптурою?

– Ні, такої ідеї у мене не було. Я отримала академічну освіту, в основі якої лежить робота з натури. Я по суті реалістичний художник. Але думаю, що всередині мене є почуття декоративного, і на якомусь етапі ці дві лінії почали перетинатися. Тому що раніше вони жили в мені окремо. Зараз, завдяки роботі з мозаїкою, це відбувається несвідомо. Матеріал пропонує мені свої технічні можливості і, виходячи з цього, я бачу формальне рішення роботи. Я йду від матеріалу.

– Завжди?

– Так, завжди. Тому що в основі мислення скульптора лежить конструкція. Всі інші речі – прикрашають. А каркас є всередині будь-якої скульптури. І цей каркас можна або проявити і сконцентруватися на ньому, а можна його прикрасити і піти від цієї краси конструктивної форми і зробити прекрасну реалістичну роботу. Завжди є ці дві можливості, між якими я зазвичай металася, але завдяки спочатку картону, а зараз мозаїці, я приходжу до якогось іншого рішення, дозволяю собі відмовитися від більшості реалістичних елементів в скульптурі.

– А ти не стикалася з думкою, що твої роботи в картоні схожі на твори періоду авангарду, а твої мозаїчні роботи більше пов’язані з радянською епохою?

– Щодо скульптур в картоні, звичайно, говорили. А мозаїки моєї ще ніхто не бачив. Це така трудомістка робота. Але вона затягує. А може, зараз реалізується якийсь мій внутрішній образ, щось середнє між Арахною і деміургом. Тому що в мозаїці є поєднання терпіння і нескінченного очікування, і бачення цілого. Хоча я – дуже нетерпляча людина. Я завжди так хочу скоріше побачити результат. Я не вмію довго, кропітко працювати. А в роботі з мозаїкою я сама себе поставила в такі умови. Нещодавно я навіть придбала книгу, присвячену мозаїці радянського періоду. Я і там знаходжу магію мозаїки. Напевно, мені це передалося у спадок, тому що мій батько займався виконавчими роботами з мозаїкою, і все, що у мене зараз в роботі, залишилося мені від нього. Якби я колись знала, що буду займатися мозаїкою, я, можливо, у батька щось запитала чи дивилася б, як він працює. Але, як сказав той же Борхес: «Не людина обирає врата, а врата людину». Мій брат, скульптор Саша Карунський, віддав мені все, що залишив батько, всі коробочки з мозаїкою і шматочками смальти, і коли я подивилася на весь цей спадок, то спочатку подумала, що я не знаю, що зі всім цим робити, і водночас я не могла це комусь віддати. Я раптом відчула, що сама повинна щось придумати. Я пройшла майстер-клас, як потрібно бити смальту на шматочки, і тепер хочу все, що мені дісталося, реалізувати в своїх роботах. Коли мені пропонують купити смальту ще якогось кольору, я відмовляюся. Я хочу використовувати тільки те, що мені дісталося. У мене така ідея. Тому що для мене дуже важливо не залишити після себе нічого зайвого, «сміття» . Це, якщо хочеш, індивідуальне, екологічне завдання, щоб не завдавати зайвих клопотів тим, хто буде розгрібати після мене мої «завали». А краще намагатися зробити так, щоб їх взагалі не було, наскільки це можливо. Ще й тому, що наше покоління дуже тісно пов’язане з попереднім, а ті, хто йдуть за нами, вже інші. І навряд чи вони взагалі стануть заглиблюватися в наше життя. 

– Звідки тоді в тебе це прагнення до нескінченного саморозвитку?

– Я так гадаю, що батько, який не отримав вищої освіти, дуже турбувався про це відносно мене. І тому для нього наявність книг в домі було обов’язковим. Книг було стільки, що я, яка багатьох музеїв і пам’ятників не бачила, знала всесвітнє мистецтво за цими книгами. Я дуже вдячна за це і батькові, і брату. Не тільки за прилучення до образотворчого мистецтва, а й за те, яку роль стала грати в моєму житті література взагалі, і поезія зокрема.

– Література, музика, театр, кіно, що має більше значення в твоєму житті, що тобі ближче?

– Література і музика. Класична. Зараз би я із задоволенням послухала Вівальді. Але вже давно майже нічого не слухаю. Може, тому, що музика завжди звучить у мене всередині. Зараз я більше слухаю тишу. І тексти. Аудіокниги. Це дивно, але ж музика – це той же текст. Я зрозуміла це на прикладі аудіокниг. Я можу повертатися, слухати одну й ту ж річ або фрагмент багато разів. Мова йде не про розважальну літературу, що дзюркотить фоном під час роботи, а про серйозних авторів. І ось я повертаюся знову, переслуховую і розумію, що в перший раз я не почула чогось дуже важливого, думаючи: «Як я могла це пропустити!» Так само і в музиці – музичний текст в один момент твого життя породжує одну асоціацію, в інший момент – іншу. Це нескінченна глибина, і в різний час ти можеш почути різне.

– А що ти слухаєш?

– Пруста, ДжойсаДжеймс Джойс (1882 —1941) — ірландський письменник і поет, модерніст, один з найвпливовіших письменників ХХ століття, автор відомого роману «Улісс».… Останнього я один раз прочитала і двічі прослухала, і збираюся ще раз прослухати. Тому що в цьому процесі є ще одна радість – впізнавання цитат.

– Ти слухаєш аудіокниги, тому що тобі просто подобається їх слухати, а не читати, або все ж таки ти паралельно працюєш?

– Так, я слухаю і працюю. У своєму бажанні тиші я припинила слухати музику, вона мене стала чомусь пригноблювати, пригинати до землі. Але в той же час у мене є внутрішня потреба чути чийсь голос, немов я з кимось розмовляю. Це не від самотності, а від необхідності діалогу.

– Питання, яке може здатися наївним, але все-таки: чи є хтось із тих, кого вже немає на світі, з ким би ти хотіла зустрітися, поговорити чи помовчати?

– В даний момент? З Ремарком. Не як з письменником, а як з людиною. Мені було б дуже цікаво, тому що зараз я слухаю Ремарка вже не вперше. Він такий різний, такий глибокий. Те, що я читала в юності, тепер сприймається зовсім інакше. Я чую інші речі. Раптом виявилося, що він теж розібраний на цитати. Але є і абсолютно інша література, наприклад, я «Тисячу і одну ніч» вже двічі прослухала. І Агату Крісті. Вона не нудна і не банальна. Трапляються цікаві збіги. Наприклад, я довго слухала Пруста, а потім раптом зрозуміла, що у нього є в перших книгах «В пошуках втраченого часу» якісь метафори, які мені нагадують метафори Мандельштама. Але це просто спільність бачення художників. Навряд чи вони читали один одного. Хоча це приблизно той самий час. Я хочу сказати, що ідея, що ти можеш створити те, що вже було, дуже неоднозначна.

– А ти могла б визначити, описати себе сьогоднішню за допомогою якоїсь цитати, поетичного рядка, можливо?

– Я почула у Ремарка, не дослівно: «Завжди є інший кут зору, з якого можна подивитися на будь-яку ситуацію», і цей інший кут для мене дуже важливий. До речі, цей погляд з різних точок присутній і в романах Агати Крісті.

– Це тобі зараз стало так важливо чи було завжди? Ти намагаєшся таким чином стати на місце іншої людини?

– Я б не сказала, що я намагаюся стати на місце іншого, я просто завжди готова... я стала готова, це прийшло з часом, розглянути будь-яку ситуацію під іншим кутом зору. «Морально чи аморально», «мистецтво або антимистецтво» – кожне з цих тверджень може бути іншим, якщо подивитися на них під іншим кутом. Вчинок раптом виявиться припустимим, а несумісне з мистецтвом раптом виявиться сумісним.

– Це більше говорить про різноманітність світу або про твою покору перед ним?

– Я думаю і те, і інше. Світ дуже складний і дуже різний, але ми повинні усвідомлювати, що він не для нас, і ми не для нього. Ми – його частка, і ми, безумовно, якимось чином впливаємо на нього, і він впливає на нас. І це і є щастя буття.

– Те, якою ти себе уявляла раніше, дуже відрізняється від тієї, якою ти бачиш себе зараз?

– Звичайно. Дуже сильно. Я думаю, у мене з’явилося прийняття себе.

– Тобі ніколи не хотілося все кинути? Чи не виникало питання: «Навіщо я все це роблю?», відчуття безглуздості життя, втома від того, що ти нескінченно повинна вкладати в нього сенс?

– Ні, сенс не зникає. Тому що сенс мого життя визначає мистецтво. З іншого боку, коли моя професія припиняє мене годувати, то я, звичайно, думаю, чи не взяти мені мітлу і не піти в двірники. Я знаю, що у мене це вийде дуже добре. Не всі люди це можуть робити. Я це вмію. Але тут я раптом усвідомлюю, що якщо я буду мести двір, то не зможу використати цей час для того, щоб ще щось зробити в мистецтві.

– Ти завжди «тримаєш вертикаль». Для тебе важливо не піддаватися тяготам і спокусам матеріального світу?

– Я чіпляюся за будь-яку можливість, тому що розумію, що як тільки я спробую відхилитися від свого шляху, матеріальний світ мене поглине. Не пам’ятаю, хто це сказав, – важливо бути людиною долі. Можливо, я це знайшла теж десь у Пруста або слухаючи Мераба МамардашвіліМераб Мамардашвілі (1930 — 1990) — філософ, який зіграв провідну роль у становленні філософської думки свого часу. Велике значення мали курси його лекцій, прочитані ним у 1970-80 рр. Збереглися їх аудіозаписи, а самі лекції були розшифровані і видані.. Бути людиною долі, тобто приймати те, що тобі дано випадково чи за життєвих обставин. Ти знаходишся весь час в якомусь потоці, на якийсь хвилі, і іноді ця хвиля тебе піднімає, піднімає, а іноді накриває з головою, і ти думаєш, що ти ніколи вже не виринеш, тобі бракує дихання, ти зараз помреш (в будь-якому випадку ти готовий, ти приймаєш це, ти готовий померти), і раптом тобі дають можливість другого дихання. Це і є бути людиною долі. Саме в моменти розчарувань, біди, безсилля я зрозуміла, що завзятість – це мій вибір, і я повинна все довести до кінця. У цьому житті мені випало бути скульптором. Колись я почала ліпити, і мені це сподобалося, я почала відчувати матеріал, форму. Звичайно, все могло скластися по-іншому.

– Чи є таке місце в світі, де ти почуваєш себе добре, де душі твоїй добре?

– Майстерня. У всіх місцях я відчуваю себе гостем, а тут – вдома. Я кожен раз приходжу в майстерню і думаю: «Яке щастя!» і йти звідси не хочу. Тому що тільки тут я переживаю той момент попадання в інший вимір, про який ми говорили на самому початку. У мене був, наприклад, випадок, коли я робила одну скульптуру і в процесі кілька разів падала з висоти стола, на якому стояла. Стіл був вузьким, я спочатку непомітно дійшла до одного краю і відразу не зрозуміла, що сталося, а я просто звалилася вниз, встала як ні в чому не бувало, залізла назад і через деякий час впала з іншого боку. І в мене не те що подряпини, синця не залишилося. Працюючи, ти знаходишся в іншому, зміненому стані.

– В чому твоє щастя? Воно нероздільно з творчістю або все-таки існує окремо?

– Я думаю, що все разом. Це той вузол життя, в якому ми упізнані, пов’язані з основами буття. Тому що через те, що я роблю, я здійснюю і розумію себе. Ми всі , безумовно, хочемо бути щасливими, але ми не завжди знаємо, в чому наше щастя. Можливо, в прийнятті себе. Прийнятті свого шляху, яким він є. У Борхеса є прекрасне висловлювання про щастя: « Щасливі ті, хто любить і кого люблять, і ті, хто може обійтися без любові. Щасливі ті, хто щасливий».

От і все.