Оксана Данильчик –

поетеса, перекладачка, літературознавиця (м. Мінськ, Білорусь)

11.04.2021

фото: Оксана Данильчик

- Антуан де Сент- Екзюпері колись сказав, що «всі ми родом з дитинства». В якій мірі твоє дитинство відбивається в тобі сьогоднішньої? Чи повертаєшся ти до нього?

- Думаю, так, тому що найщасливіші моменти мого дитинства пов'язані з селом, з будинком бабусі й дідуся, маминих батьків. Вони жили в Західній Білорусі, хоча у мене тато теж звідти, але у його батьків я бувала рідше. Історично – це дуже славні місця. Там поруч є містечко під назвою Мир, а в ньому – замокЗамково-парковий комплекс «Мир» – оборонна споруда і резиденція в в Гродненській області. Пам'ятник архітектури, внесений до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (з 2000 р.). Архітектурний комплекс включає в себе замок XVI-XX століть, вали XVII-XVIII століть, ставок 1896-1898 рр., каплицю-усипальницю Святополк-Мирських., який зараз є об'єктом ЮНЕСКО. А за часів мого дитинства він був напівзруйнований, але залишався величним і, звісно, привертав мою увагу. А на батьківщині батька теж є замок XIX століття в КоссовоПалац Пусловських (також відомий як Коссовський замок) розташований в білоруському Коссово, Брестська обл. Палац був побудований в 1838 р., він зараз теж реставрується. Біля нього знаходиться Будинок-музей Тадеуша КостюшкоАнджей Тадеуш Бонавентура Костюшко (1746-1817) – військовий і політичний діяч Речі Посполитої і США, учасник Війни за незалежність США, керівник польського повстання 1794 р., національний герой Білорусі, Польщі, США, почесний громадянин Франції.. Родини моїх бабусь і дідусів були багатодітними, зі своєрідним укладом, але дуже дружні. Що стосується мого дитинства, то все, що відбувалося в селі, я згадую, як дуже щасливий час. І я думаю, що той заряд любові, який я отримала там, залишився зі мною на все життя.

- Ти вчилася в математичній школі. Чому ти не стала займатися наукою, а вступила на філологічний факультет Університету?

- У Мінську, коли я пішла в перший клас, не було жодної білоруськомовної школи, а в селі всі розмовляли живою білоруською мовою, і для мене було природним говорити білоруською. Я вчилася у звичайній школі, поруч з будинком. Школу свою я не любила, але вчителів згадую добрим словом, бо вони ставилися до мене з розумінням, займалися мною. Але в старших класах я звідти пішла, бо мені стало нудно. Я почала шукати щось цікавіше. У нашому районі був математичний клас, хоча мене спочатку не хотіли туди брати, тому що я вчила іспанську мову, яку не викладали в новій школі, де я потім два роки вчила німецьку. Щасливо вивчила і щасливо забула. Там я зрозуміла, що в математиці я, звичайно, розбираюся, і вона мені подобається, але є люди, які блискуче справляються з математичними завданнями, а я буду хорошим математиком, але не більше того. А коли я закінчувала школу в 1988-му році, починалося білоруське відродження (на жаль, дуже коротке), я на той час зайняла перше місце на Республіканській олімпіаді з білоруської мови, і участь в олімпіаді зіграла в моєму «філологічному» становленні навіть більшу роль, ніж роки навчання в школі, тому що я зовсім по-іншому побачила мову, те, як потрібно до неї ставитися, як можна її вивчати. Був ще один цікавий момент, – мені пропонували вступати до Московського інституту літератури, коли я вчилася в десятому класі, оскільки я вже друкувалася, а там набирали перекладачів, білоруську групу, десять чоловік. Але, по-перше, потрібно було здавати іноземну мову. Я вагалася, чи здам я німецьку, а потім мені здалося дивним їхати до Москви вчити білоруську, і я подумала, що не варто. Мені, звичайно, цікаво, як склалася доля тих хлопців та дівчат (хоча більшість з них були вже люди з професією), які поїхали до Москви. Знаю, що одна дівчина зараз живе в США. Я ніколи не шкодувала, що не поїхала, а після того, як прочитала роман Юрія Андруховича – «Московіада» – там якраз йдеться про гуртожиток Літінституту того часу, – тим більше.

- Ти досить рано почала писати. Коли ти відчула, що ти – поет, що поезія – як ти сказала в одному зі своїх віршів, – це твій «єдиний засіб комунікації зі світом»?

- Це сталося набагато пізніше, ніж я почала писати. Може, років в сорок. А до цього я просто писала вірші. У нас є дитячий журнал «Бярозка», і ми з подругою вирішили щось написати і відправити в редакцію. Вона нічого не написала, а я написала і відправила. У цьому журналі працювала чудова людина – Микола Чарнявський, який з великою теплотою ставився до новоспечених авторів. Він нам дзвонив, запрошував, друкував. А потім я поступила на філологічний факультет БДУ.

- Чи не здається тобі, що поезія схожа на математику? Адже коли ти пишеш, ти створюєш якусь складну конструкцію?

- Я дозволю собі не погодитися. Так, є така точка зору, але я б математику порівняла, скоріше, з перекладом. Тому що в ньому, дійсно, ти підходиш до матеріалу більш раціонально. Хоча, знову ж таки, і в перекладі є моменти натхнення. А в поезії я не раціональна абсолютно. Тому я ніколи не знаю, в якій формі що напишеться. Більш того, наприклад, у мене є вірш на одну тему, написаний в риму і написаний верлібром. Я коли пишу, вірш ніби пишеться сам, і мені це подобається. Точка зору, коли автор з самого початку знає, що і як він напише, мені абсолютно не близька. Я ніколи цього не знаю і більш того, і знати не хочу. Тому мені завжди цікаво, що вийде як би само по собі.

- Я згодна, але після того, як вірш приходить до тебе, ти працюєш над ним або залишаєш в тому вигляді, в якому він прийшов?

- По-різному. Останнім часом частіше працюю. Я читаю і перечитую, і якщо мені щось не подобається, то тоді я думаю, що і як змінити. Але я вважаю, що це – вплив мого заняття перекладом. З віком те, що я пишу стало більш медитативним. Раніше писалося під впливом миттєвого імпульсу. Тепер я набагато більше думаю. Але думаю не над тим, як це написати, – я думаю саму думку.

- Пастернак колись сказав: «Не я пишу стихи». Як ти вважаєш, хто пише вірші?

- Оскільки в будь-якому вірші абсолютно очевидно присутній мій життєвий досвід, мої спостереження, то, з одного боку, їх пишу безсумнівно я, але з іншого боку, вочевидь, це пов'язано з якоюсь організацією клітин нашого мозку, яка дозволяє мені це робити. Від Бога це чи ні... сподіваюся, що так. Якщо говорити про раціональний підхід, мені все ж таки хотілося б, щоб в моїх віршах було відображено щось, що дає надію, тому що точка зору ПріговаДмитро Прігов (1940-2007) – російський поет, художник-графік, скульптор. Один з основоположників концептуалізму в мистецтві і літературі., що мистецтво – це не духовна, а культурна діяльність, мені теж не зовсім близька. Власне, мистецтво для мистецтва – це теж обмеження.

- Готуючись до нашої зустрічі, я ще раз перечитала збірники твоїх віршів і вкотре помітила твоє надзвичайне почуття цілості світу. Ти вмієш розкрити в малому Всесвіт. Твоя уважність до деталей вроджена?

- Я думаю, так, бо в якийсь момент я стала просто записувати свої спостереження, окремі фрази, з яких потім або щось виростало, або ні. Все народжується зі спостереження, навіть зі споглядання. За природою в тому числі.

- Ти належиш до людей, які бачать насамперед красу.

- Напевно, так. Мені хочеться продовжувати в цьому ж ключі, тому що, безумовно, світ не досконалий, дуже багато негативного, сміття, підлості, але ж і краса не зникла.

- Чи є поети і письменники, які вплинули на твоє формування як особистості, як поета?

- Так, звичайно, Гарсія Лорка, Цвєтаєва, ПавезеЧезаре Павезе (1908-1950) – італійський письменник, поет і перекладач., Енн СекстонЕнн Секстон ( 1928-1974 ) – американська поетеса і письменниця, відома, завдяки своїй гранично відвертій і потаємній ліриці, лауреат Пулітцерівської премії 1967 р., наприклад. І, звичайно, білоруські автори.

- Хто з білоруських літераторів сучасності, а також ХХ століття здається тобі безумовною величиною?

- Є багато сучасних білоруських авторів, яких мені цікаво читати. Думаю, варто назвати Алеся РязановаАлесь Рязанов (нар. 1947) – білоруський поет, перекладач і есеїст. Відомий як новатор, автор нових поетичних форм. і Яна ЧіквінаЯн Чіквін (нар. 1940) – білоруський поет, історик білоруської та російської літератури, перекладач, громадський діяч.. Що стосується ХХ століття, то можу сказати, кого вважаю важливим для себе. Завдяки тієї ж олімпіаді з білоруської мови, для мене мала дуже велике значення зустріч з поетесою Галиною БуликГалина Булика (нар.1960) – білоруська письменниця, перекладач. Автор поетичних збірок «Синтез» (1986) і «Турмалін» (1994).. Вона видала дві книги і перестала писати. Вона – дуже цікавий автор. Її перша збірка називалась «Синтез». І для мене це було геть незвично. Я тоді читала багато прози, а поезію ще не дуже. І тоді її поезія мене вразила. Я побачила, що можна писати по-іншому.

- Вона відрізнялася якимось своєрідним стилем?

- Скоріше, за тематикою, яка була для мене, та й не тільки для мене, новою. Ще я хочу назвати Максима БогдановичаМаксим Богданович (1891-1917) – білоруський поет, публіцист, літературознавець, перекладач; один з творців білоруської літератури та сучасної літературної білоруської мови.. І не можу не назвати Євгенію ЯнішчіцЄвгенія Яніщіц (1948 – 1988) – білоруська поетеса.. Так вийшло, що я багато думала над її життям і творчістю, так само, як і над долею Зінаїди БандаріноїЗінаїда Бандарина (1909-1959) – білоруська журналістка, поетеса і письменниця..

- Як ти вважаєш, чим чоловіча поезія відрізняється від жіночої, і чи прийнятний цей розподіл по відношенню до мистецтва в принципі?

- Коли ми збирали Антологію білоруської жіночої поезії міжвоєнного періоду, я написала у вступі, що в даному випадку, це, звісно, прийнятно. Раніше жінок, які писали, ніхто окремо не виділяв, а багато хто навіть не згадував. Є, напевно, чисто жіночі теми, яких чоловіки зовсім не торкаються. Це, як в кінематографі. Є, наприклад, дуже жіночий фільм «Годинник»«Годинник» ( 2002) – драматичний фільм режисера Стівена Долдрі, екранізація однойменного роману Майкла Каннінгема.. У ньому світ показаний очима жінок, через їх сприйняття. Це дуже здорово. Часто під жіночою поезією малося на увазі щось другорядне, присвячене виключно любовним переживанням, хоча і у чоловіків-поетів цього досить багато. Я десь писала, що жінки-поети, особливо в 60-70-рр. минулого століття, в більшості своїй йшли в цю тему, щоб не прославляти комуністичну партію.

- До того ж ми довго залишалися патріархальними країнами. Зараз це починає потихеньку руйнуватися і набуває більш цілісний, більш гуманістичний вигляд.

-Так, абсолютно вірно. Досить створити умови.

- Один з твоїх віршів починається так: «Уявляєш, вони ніколи не прочитають Ніцше...», далі ти згадуєш також Павезе, Прімо ЛевіПрімо Леві (1919-1987) – італійський поет, прозаїк і есеїст, перекладач. Його перша книга про ув'язнення в Аушвіці «Чи це людина?» (1947) фактично ввела в суспільну свідомість проблематику Голокосту і екзистенціального досвіду людей, приречених на смерть., і як висновок випливає, що цим «їм» це взагалі-то і не потрібно. А тобі навіщо?

- Мені навіщо... Щоб глибше розуміти світ. Щоб бачити не тільки його поверхню, його зовнішню сторону, але і те, що знаходиться за нею. Щоб переживати емоції, розвивати свій розум, думати над тим, що таке добре і що таке погано. Тому що добро і зло входить в поле інтересів літератури. Щоб мати уявлення про межі зла, банальність зла, в тому числі на прикладі літературних творів, особливо тих, де зачіпаються подібні питання. А в філософії тим більше, якщо ми говоримо про Ніцше. Але і Прімо Леві теж. Нещодавно я прочитала ФранклаВіктор Еміль Франкл (1905-1997) – австрійський психіатр, психолог, філософ і невролог, колишній в'язень нацистського концтабору. і зрозуміла, що після Прімо Леві я нічого нового для себе не відкрила в темі, яка стосується досвіду перебування в концтаборах.

- Ти вважаєш, що як би не змінювалися наші погляди або релігійні уявлення, основні цінності є непорушними?

- Так, і християнство, я вважаю, дає людині моральні орієнтири. Головне – їм слідувати. Десять заповідей цілком підходять. Є речі, які нічим не можна виправдати.

- Чи варте мистецтво життя? Чи насправді ми нічого не вибираємо?

- Ні, людина вибирає чому себе присвятити. Але, з іншого боку, це дуже складне питання і однозначно на нього відповісти неможливо. Тому що люди, які повністю присвячували себе мистецтву, дуже часто розплачувалися за це своїм здоров'ям, здоров'ям своїх близьких, зруйнованими долями. Зрозуміло, що не все і не завжди залежить від нас, але я вважаю, що потрібно бути дуже обережним і акуратно поводитися зі своїм талантом, з тим, як ти будуєш своє життя. Ти ж не можеш відгородитися від світу. Наприклад, родина – допомагає вона чи заважає? Весь час постає питання про розподіл свого часу, про професію, наскільки тобі треба або не треба заробляти гроші. Якщо ти один, це одне питання, якщо ні – інше. Тут багато різних змінних величин. Це дуже індивідуальна річ. Якщо поставити питання трохи інакше: що важливіше – мистецтво чи людина, то я, напевно, відповім, що все ж таки людина. З іншого боку, питання про первинність мистецтва – це в якійсь мірі і питання про марнославство.

- Я хотіла б попросити тебе прочитати щось зі своїх віршів, щоб ми могли завершити ту частину нашої розмови, яка стосується поезії, і поговорили трохи про твій перекладацький досвід.

- Я прочитаю один зі своїх улюблених віршів, який був написаний в якійсь мірі всупереч розхожим твердженням, що ми повинні постійно прагнути бути «позитивними», тому що дуже часто на це немає ніяких сил. Вірш називається «День Фердинанда РущіцяФердинанд Рущіц (1870-1936) – білоруський і польський живописець, графік, сценограф.», який був відомим білорусько-польсько-литовським художником:

- Я б хотіла поговорити трохи про те, як італійська мова ввійшла в твоє життя.

- На філфаці ми вивчали слов'янські мови, і особливу популярність здобула болгарська, тому що була реальна можливість з'їздити до Болгарії на навчання. І ми поїхали в літню школу в Велико-Тирново, де я познайомилася і з німцями, і з італійцями, і з поляками, і з китайцями, і з американцями... кого там тільки не було. Я подружилася з німкенею і з італійкою, яка запросила мене на наступний рік до себе в Італію. Я їй сказала: «Ти що, з глузду з'їхала, хто це з Радянського Союзу кудись може поїхати!» Але її батьки дійсно прислали мені запрошення, і таким чином я опинилася в Італії. Звичайно, мови я тоді не знала. Це був 1991-й рік. Доводилося освоюватися на місці. Але італійська гарна тим, що нею досить швидко починаєш розмовляти. Потім я пішла на курси, а через рік-другий почалися поїздки з чорнобильськими дітьми, і це дозволило мені не забути італійську. А потім я вступила до аспірантури. Я вирішила здавати італійську мову і займатися італійською літературою. Але я її зовсім не знала. Крім, мабуть, Данте, якого я прочитала ще на першому курсі.

- А ти читала Данте білоруською?

- Ні, що ти, я читала «Божественну комедію» в перекладі Лозинського. Білоруською її тоді ще не було. Для своєї дисертації я обрала військову тему. Мені було цікаво вчити італійську і паралельно читати, їздити до Італії, привозити книги, яких у нас не було. Тому роки навчання в аспірантурі для мене були найпрекраснішими. Потрібно сказати, що дисертацію я все ж таки написала, правда, не відразу, тому що тільки до закінчення аспірантури я зрозуміла що ж я повинна писати. Тому свою тему: «Концепція людини в білоруській і італійській військовій прозі» я захистила через кілька років. Можливо, я коли-небудь повернуся до неї і видам монографію.

- А хто у тебе фігурує з боку італійців?

- Дуже багато авторів. Про деяких я розповідаю більш докладно, когось тільки згадую: Прімо Леві, Карло КассолаКарло Кассола (1917-1987) – італійський письменник. Автор переважно коротких оповідань і повістей., Еліо ВітторініЕліо Вітторіні (1908-1966) – італійський письменник, критик, дослідник англійської, американської та іспанської літератури., Альберто МоравіаАльберто Моравіа (1907-1990) – італійський письменник, новеліст і журналіст, один з найбільш значущих представників неореалізму XX століття.... Коли я починала, то не зовсім розуміла за що беруся – для кандидатської досить було розглянути детально творчість одного автора, але я замахнулася на цілий культурний пласт.

- Розкажи детальніше про твою книгу «Пісня льоду».

- Це цікава історія. Коли була співбесіда з приводу вступу до Літературного інституту, я читала свої вірші, і один викладач, літературознавець, сказав мені: «Навіщо Вам перекладати, нехай перекладають Вас». Так і сталося. У 2019-му році в Італії вийшла моя книга «Пісня льоду» («Il canto del ghiaccio») з паралельним перекладом на італійську мову, який виконав Марко Феррентіно. Наскільки я знаю, це перша книга білоруської поезії, видана в Італії. А незабаром вийшла і перша Антологія білоруської поезії італійською мовою, в якій теж є мої вірші. Книга «Пісня льоду» вийшла завдяки відомому італійському поету і прозаїку, досліднику Данте, Альдо Онораті, з яким я вже кілька років листуюся, хоча ми ніколи не зустрічалися, і видавництву «Edizione Controluce», яким керує Армандо Гвідоні, теж поет. Періодично на їх порталіwww. controluce.it публікуються мої вірші в перекладі італійською. Оформити книгу допоміг білоруський художник-аквареліст В'ячеслав Павловець, з яким ми вже робили книгу для дітей.

- Ти багато подорожувала Італією, чи є в тебе улюблене місто, за яким ти сумуєш або яке залишило великий слід в твоєму житті?

- Сумую я за Римом, за Тосканою, а слід залишила Перуджа, де я півроку навчалася в Університеті для іноземних студентів. Слід залишився у вигляді чоловіка і двох дітей. А ще я дуже люблю Турин і взагалі П'ємонт, де в мене багато чудових друзів.

- Як ти почала займатися перекладацькою діяльністю? Пам'ятаєш свій перший літературний переклад?

- Працювати перекладачем я вперше спробувала на п›ятому курсі, коли поїхала до маленького містечка під назвою Кльоцьк, де був консервний завод і куди привезли італійський прес. Їхати туди на два тижні ніхто з перекладачів не хотів, а у мене якраз була практика в Університеті, і я подумала, чому б і ні. Це був мій перший перекладацький досвід, причому що стосується робочих моментів, я більш-менш справлялася, а ось з побутовою лексикою – не дуже. Ми спілкувалися з італійцем, він говорив, а я розуміла, напевно, одне слово з трьох. А що стосується бажання перевести якийсь текст, я теж дуже добре пам›ятаю цей момент, це було в Перуджі на заняттях з літератури. Я прочитала вірш Чезаре Павезе «Verrà la morte e avrà i tuoi occhi» («Прийде смерть і у неї будуть твої очі») і якось відразу написала переклад білоруською, а приїхавши додому, відредагувала. Тому в моєму занятті літературним перекладом Павезе відіграв велику роль. Потім я перекладала, в основному для себе, я іноді відчуваю потребу перекласти того чи іншого автора, щоб з ним познайомилися інші люди. Коли автор тобі не просто цікавий, а по-справжньому близький, тоді ти пропускаєш через себе його думку, його спосіб вираження. Переклад – завжди тільки по любові. Хочеться також згадати добрим словом інтернет-проект літературних перекладів «Прайдзісвет», який теж був хорошим стимулом займатися перекладом.

- Поет і перекладач. Вічне питання первинності і вторинності. Що ти думаєш про це? Що, на твою думку, втрачається і чи є щось, що неможливо передати?

- Можливо, щось втрачається, але пробувати варто. Складні речі для перекладу – це завжди лінгвістичні особливості, і, щоб їх передати, потрібно шукати щось в своїй мові. Гра слів, наприклад, щось засноване на спільному корінні, тому що в твоїй мові може не бути спільних коренів в тих самих словах. І це як раз те, що є математикою для мене. Над перекладами я взагалі дуже довго працюю, перечитую. І не тільки я. Я вперше помітила це, коли брала участь в роботі над зібранням творів Максима ТанкаМаксим Танк (1912 – 1995) – білоруський поет, перекладач, державний діяч. . Мені дістався том його перекладів, і я побачила, що у нього дуже багато правок, причому розтягнутих в часі. До кожної нової публікації він переглядав свої переклади і вносив якісь зміни. Іноді в кращу сторону, іноді – ні. І у мене теж, напевно, закінчених варіантів небагато. Мені весь час хочеться щось виправити. На відміну від своїх власних віршів.

- Чи можна сказати, що написані тобою колись вірші належать ніби іншій людині? Там все закінчено на рівні твого тодішнього уявлення про світ, яке згодом змінилося?

- Раніше я вважала, що так і є, але потім помітила, що інколи я немов веду діалог сама з собою, відповідаючи віршами, написаними пізніше, на теми чи питання, що були поставлені у ранніх віршах. Трапляються моменти, коли ти немов переглядаєш своє життя і розумієш, наскільки все взаємопов'язане. І навіть якщо змінюється уявлення про світ, деякі почуття залишаються незмінними.

- Діапазон італійських авторів, твори яких ти переклала, дуже широкий. Чи можна сказати, що ти багато в чому відкрила для білорусів італійську поезію і прозу?

- Когось, безсумнівно. Але треба ще мати на увазі, що існує дуже багато перекладів російською. І я не можу сказати, що в Білорусі багато перекладаюсь італійську літературу. Більшою мірою це зовнішні надходження.

- Прочитай, будь ласка, що-небудь зі своїх перекладів.

- Я прочитаю свій останній за часом переклад - вірш «Ікар» молодого італійського поета Сальваторе Ді Марцо, з яким ми познайомилися в Італії:

- Слухаючи тебе, я ще раз переконалася в тому, яке це щастя, коли ти знаєш не одну, а кілька мов. Я не можу, звичайно, сказати, що коли я читаю білоруською, я все розумію, але завдяки тому, що я знаю і українську, і російську, мені здається, що і білоруська мені не чужа.

- А я, до речі, ще коли навчалася в школі, вивчила вірш Тараса Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий», який мені дуже сподобався. До речі, найперший переклад моїх віршів був саме українською, ще в школі, здається, в журналі « Барвінок», а сьогодні мої вірші можна прочитати українською, завдяки чудовим перекладам Оляни РутиОляна Рута (нар. 1977) – українська поетеса, перекладачка і художниця.. Нещодавно в журналі «Літературний Чернігів» були опубліковані мої вірші в перекладі батька Оляни, поета Дмитра Чередниченка«Літературний Чернигів» №2 (94), 2021.

- Ми чуємо мелодію, тональність мови, розуміємо і різницю, і спільність. Я свідомо відвожу тебе до музичної теми, тому що знаю, що ти і музикою займалася.

- Так, я закінчила музичну школу по класу акордеона і вдячна за це долі. Спочатку я ходила в студію, а потім, коли вона розпалася, я вступила до музичної школи і ще три роки провчилася. Саме там я знайшла те, чого мені не вистачало в загальноосвітній. Предмет, який найбільше мене цікавив, – музична література. Я із задоволенням читала про музикантів, про композиторів, а з сольфеджіо, звичайно, все було дуже сумно.

- Як все схоже, треба ж... А зараз ти музику слухаєш?

- Так, слухаю, але досить спокійну. «Manchester Orchestra», наприклад. Або «Royksopp», «Океан Ельзи», до речі, теж. У різні моменти вибираю різну музику. Наприклад, я кілька днів слухала болгарські пісні, які ми співали в Велико-Тирново під гітару. Колись у мене було багато хороших пластинок. Тепер програвачі відійшли в минуле, і будь-яку композицію можна знайти в інтернеті.

- А на акордеоні ти зараз граєш?

- Ні, я вже все забула. До того ж питання стоїть так: або почитати, або пограти. Я обираю перше.

- Що ти зараз читаєш?

- У мене останнім часом сформувалася звичка читати відразу кілька книг. Наприклад, книга, яку я читаю вже досить довго, стосується нашої спільної історії. Це мемуари Міхала Клєофаса ОґінськогоМіхал Клеофас Оґінський (1765- 1833) – державний і військовий діяч Речі Посполитої., автора знаменитого полонезу. Мова в них йде про третій розподіл Речі Посполитої, про Тадеуша Костюшко. Паралельно я читаю «Варта на Рейні» Алеся ГародніАлесь Гародня (1899-1944) – білоруський прозаїк, критик, редактор. Загинув в таборі ГУЛАГ., книгу, присвячену Першій світовій війні, і поетичну збірку Сяргея АстрейкіСяргей Астрейка (1912-1937) – білоруський поет. Був засланий до Челябінської обл. і розстріляний. – «Змарагди Кроз». Автори дуже цікаві, з трагічною долею. Я вважаю, що літературу цього періоду треба вивчати і знати.

- Ти завжди цікавилася історією або це твій нещодавній інтерес?

- Ні, не нещодавній. Адже ми не вчили в школі ні історії Білорусі, ні історії України, ми вчили історію СРСР, яка насправді була історією Російської Імперії. В результаті, моє покоління історії не знає. На першому курсі Університету нам щось намагалися викладати, але підручники, за якими мої діти вчили історію Білорусі в школі, для нас –справжнє одкровення. А оскільки я займалася літературознавством, абсолютно неможливо зрозуміти твір, не знаючи контексту, в якому він був написаний. Звідси мій інтерес до історії взагалі, а до відносно недавньої історії Білорусі, напевно, він остаточно прокинувся, коли ми робили Антологію білоруської жіночої поезії міжвоєнного періоду «Бліскавіцы», про яку я вже згадувала.

- Розкажи трохи про її появу.

- Я в одному вірші написала колись: «абяцанне далекага неба, абяцанне далекага краю, каб зямлю зразумець сваю». Зі мною так і сталося, тому що через Італію, через її літературу, я повернулася на батьківщину. Від Данте до білоруської літератури 20-х років ХХ століття, до авторів, які згадували Данте в своїх творах або писали про нього. Потім я стала читати тексти практично невідомих мені авторок, багато з яких були учасницями молодіжної літературної організації 20-х років – «Маладняк». І разом з поетом і дослідником цього періоду, Віктором Жибулем, ми спробували зробити щось корисне як для їх пам›яті, так і для білоруської літератури в цілому. Нам пощастило, і після шости років роботи, завдяки підтримці Союза білоруських письменників, Антологія побачила світ і була дуже добре прийнята.

- Ти робиш прекрасні фотографії. Для мене вони є прямим продовженням твоєї поезії, перекладеної в візуальний ряд.

- Так і є. Я іноді сфотографую що-небудь, а потім вірш напишу. На жаль, щоб займатися фотографією професійно, потрібен час, а у мене до цих пір його не було, тому я роблю це періодично. Я дуже люблю мистецтво фотографії. Воно мені подобається з дитинства. Був такий журнал, чи то «Работница», чи то «Крестьянка», де публікувалися різні художні фотографії. Я їх вирізала, збирала, вони у мене зберігаються й досі. Наприклад, фотографії відомого білоруського фотографа Анатолія Клещука. Навіть один з моїх улюблених фільмів Мікеланджело АнтоніоніМікеланджело Антоніоні (1912 – 2007) – італійський кінорежисер і сценарист, класик європейського авторського кіно, близький до філософії екзистенціалізму.,«Фотозбільшення», теж присвячений фотографу.

- Який з візуальних видів мистецтва, крім фотографії, тобі найближчий?

- Всі мої захоплення переживають певні періоди. Коли я вчилася в аспірантурі, ми дивилися багато кіно. Іноді на хорошій плівці, у великих залах, іноді – в піратських копіях. Так я познайомилася, наприклад, з французьким кінематографом. Це був час захоплення кіно. Живопис мені завжди подобався, я збирала репродукції. У журналі «Маладосць» в 80-і роки були кольорові вклейки з картинами білоруських художників. У свій час «Комсомольська правда» видавала серію книг про художників, і я стала купувати і все підряд читати. Таким чином я самоосвічувалася. А потім, коли почала подорожувати, з'явилася можливість відвідувати музеї і художні галереї.

- А сама ти не пробувала малювати?

- Я багато малювала аквареллю після закінчення Університету, але це були завжди якісь короткочасні спалахи.

- Чи є у тебе улюблене місце, де ти любиш бувати?

- В селі. Я люблю гуляти біля замку.

- Я хотіла б згадати один епізод з нашого загального життя. Ми познайомилися в Живому Журналі десь в році 2011-2012-му. А в 2015-му я отримала від тебе несподіваний подарунок – книгу Клаудіо Факкінеллі про долю Анни Слуцької, похованої в Венеції. У ній Клаудіо згадує, як на могилі Бродського він побачив книги мого вчителя Вадима Клєваева, які привезла туди його учениця. Я хочу подякувати тобі за нашу бесіду словами Клаудіо: «Іноді стежки нашого життя перетинаються немислимим і непередбачуваним чином. Так сталося з нами».

- Так, гарний був час! Я хочу сказати, що, завдяки ЖЖ, я познайомилася з багатьма людьми, і потім з віртуальної реальності ми перейшли до реальних знайомств і зустрічей, які, як бачиш, тривають й досі.