Світлана Деренчук - 

художник

25.06.2021

фото: Оксана Тараненко
Ярослава Хоменко

– Скажи, будь ласка, чи усвідомлюєш ти свою унікальність як художника?

– Слово мені не дуже підходить. Я б сказала, що усвідомлюю, що у мене є своя мова. І я прагну до цього. Якщо я бачу, що в роботі мене кудись не туди повело, я намагаюся відстежувати ці моменти. Це, звичайно, відбувається завжди інтуїтивно. А взагалі, навіть не так: завжди здається, що виходить щось унікальне, а потім минає час, ти дивишся і розумієш, що нічого спільного з унікальністю це не має. Час – дуже важливий фактор. Тому що те, що тобі ще рік тому здавалося неймовірним, зараз таким не здається, і дивуєшся, як ти цього не помічав. Тоді починаєш бачити всі впливи.

– Можливо, це пов’язано з твоїм розвитком?

– Не знаю, але це, безумовно, пов’язано з якимись змінами в мені.

– Як ти відчуваєш ці зміни, які відбуваються з твоїми роботами? З тобою?

– Це два різних питання. Зміни, які відбуваються зі мною, – це одне. А те, як змінюються мої роботи, – це інше. Вони можуть змінюватися, а я – не відчувати, як змінююсь я. При цьому я взагалі можу якийсь час не працювати. Тут, напевно, одне наздоганяє інше. Ти щось переживаєш в житті, чого раніше не було, а змін твоєї мови не відбувається. Це не є синхронним.

– Як ти відчуваєш час, чи завжди ти йдеш з ним «в ногу»?

– Це складне завдання. Я іноді запізнююся або забігаю вперед.

– Тоді що для тебе час як категорія?

– Нічого.

– Він взагалі існує?

– Ні. Я його не осмислюю. Мені це не потрібно.

– Виходить, що твоє життя для тебе не має лінійної послідовності?

– Події трапляються, і тільки це, напевно, і є час, але залежність від нього я не відчуваю.

– Що відбувається з тобою, коли ти працюєш?

– Я завжди зберігаю якесь внутрішнє вслухання, увагу до себе. Саме це і є моє відчуття реальності, я не занурююся в інший світ, а навпаки, входжу в реальність. Саме тут і зараз. Але парадоксальним чином в цей час і мріяти можна. Адже коли ми мріємо, ми не знаємо, де ми – в минулому, а може, в сьогоденні... Але все ж таки – це реальність.

– Як ти ставишся до того, що є якась об’єктивно існуюча реальність?

– Реальності різні. Наприклад, у мене день поділений на безліч реальностей: я працюю, потім мені треба суп варити, але й те реальність, і це. Ось, наприклад, сідаєш в метро на Лук’янівській, а виходиш на Золотих Воротах – ти неначе в інший світ потрапив. А це одне місто Київ. А якщо сісти в потяг і вийти в іншому місті або взагалі в іншій країні? А різниця в часі всього дві години. Але та реальність, в якій я перебуваю, коли я працюю, мені по-справжньому важлива і цікава. І все одно я про неї не думаю, тому що якщо я почну про неї думати, я нічого не зможу зробити.

– Тобі вдалося створити свій світ...

– У роботах?

– Не тільки. Я тебе сприймаю цілком.

– Я теж, тільки зсередини і, напевно, по-іншому, ніж ти ззовні.

– Для тебе цей світ гармонійний? І чи є в ньому якісь речі, які тебе не влаштовують?

– Взагалі-то, він завжди гармонійний. Треба просто собі про це нагадувати. Наприклад, треба працювати, поки йде, а йде насправді завжди. Іноді неправильно поводишся і перестаєш бачити, чути. Необхідна внутрішня зосередженість. І коли ти знайшов цю ниточку, вхопив, не можна відволікатися.

– Ти робиш попередній ескіз?

– Ні, я відразу ж починаю писати, я роблю попередній малюнок, але тільки основні напрямки на самому початку. До тих пір поки не відчує, що можу продовжувати кольором і вже на ці милиці не спиратися. Все одно потім малюнок буде змінюватися.

– А якій техніці ти віддаєш перевагу або це залежить від того, що саме ти робиш?

– Залежить, звичайно, але є своя ієрархія. Працювати олією – це для мене найвище задоволення і найвища свобода.

– Давай спробуємо уявити твій ідеальний світ художника.

– У ньому є все, всі мої повсякденні справи, робота, і навіть щось стороннє. Тільки так. Я не готова від чогось відмовлятися. Мені в моєму світі потрібно все.

– Для чого?

– Для того щоб відчувати себе, повноцінність свого існування. Буває, звичайно, що ти чогось позбавлений. Але й тоді ти живеш повноцінно. Мені добре, коли поруч зі мною мої діти, для яких треба щось робити. Мене турбує дуже багато всього, не тільки писання картин.

– А що таке мистецтво?

– Я думаю, що є люди, яким чогось не вистачає. Їх не дуже багато. Вони відчувають спрагу такого роду, яку може вгамувати тільки мистецтво. Є величезна кількість людей, у яких хороший смак, які люблять прекрасне, красиве, але вони це бачать, захоплюються і спокійно йдуть повз. Тому що у них все є. Творами мистецтва можна прикрасити квартиру, воно приємно для очей. Але без нього можна жити. І абсолютно все одно, наприклад, фільм якого режисера подивитися, щоб добре провести час і відпочити. Але ось я дивлюся «Фанні та Олександр» БергманаЕрнст Інгмар Бергман ( 1918-2007) – шведський режисер театру і кіно, сценарист, письменник. Визнаний одним з найвидатніших кінорежисерів авторського кіно. Серед найбільш відомих фільмів Бергмана: «Сьома печатка» (1957), «Сунична галявина» (1957), «Персона» (1966), «Фанні та Олександр» (1982). – це для мене приклад на все життя. Знаєш, я коли тільки починаю про нього говорити, я його відразу ж хочу дивитися. Завжди. Незважаючи на те що я дивилася його багато разів. Ось тобі приклад моєї персональної спраги.

– Як ти вважаєш, звідки росте ця потреба в мистецтві?

– Не знаю. Якийсь вроджений дефект.

– Давай трохи поговоримо про тебе. Коли ти зрозуміла, що ти – художник і ніхто інший?

– Коли у мене в перший раз це вийшло. Для мене це було відкриттям. Я ходила в студію образотворчого мистецтва, намагалася чомусь навчитися, але у мене нічого не виходило. Взагалі нічого.

– А чому ти взагалі пішла вчитися малювати?

– Тому що я хотіла кудись вступити, туди, де треба малювати. Але не в Художній інститут, а куди-небудь в легку промисловість. Я шити хотіла. А там треба було на вступному іспиті намалювати натюрморт. Я ніколи в житті не малювала натюрморт, мені було тоді 16 років. Я прочитала в газеті, що був оголошений набір в студію образотворчого мистецтва для будь-якого віку. І я пішла. Я дуже довго намагалася намалювати натюрморт, мені здавалося, що у всіх навколо виходить, а у мене ні. Я бачила, що всі малюють, всі залучені в процес, а мені було навіть якось нудно. Це був глечик з сухим осіннім листям, скрипка або навіть самовар, не пам’ятаю. Я думаю, що я б і зараз це не намалювала, не те що тоді. І головне, що вчитель до всіх підходив, щось говорив, виправляв. А до мене підійде, подивиться і взагалі нічого не каже. Звичайно, я думала, що я повний нуль. У мене були акварельні фарби, а пензель був щетинним. Мені ніхто не пояснив, що писати аквареллю треба м’яким пензлем. Та й був дефіцит усього. Коротше кажучи, я зрозуміла, що це – марна справа і більше я до цієї студії не прийду. І фарби ці мені більше не знадобляться. Я взяла щетинний пензель і вирішила всі свої фарби просто вимазати, абсолютно всі, щоб жодної не залишилося, навіть чорної. Я стала так смачно розфарбовувати цей натюрморт безглуздий, як олією. І вчитель раптом до мене підійшов, постояв у мене за спиною, подивився, а потім каже : «А ось тепер ти почала щось робити». І головне, що я це сама зрозуміла. Це була свобода, яку я відчула від безвиході. І з тих пір, коли у мене щось виходить, це виходить завжди після відчуття безвиході. Я можу плакати. Я доволі часто плачу, коли працюю, не через те, що щось конкретне не виходить, а не виходить взагалі. І тоді я думаю: з чого я взяла, що я – художник? І після повного відчаю часто приходить вихід, свобода. І коли я вперше відчула цю свободу, тоді я зрозуміла, що це – моє. Я навіть не відразу батькам сказала. А про себе вирішила, що буду художником. Я вмить забула, куди я хотіла вступати, мені це перестало бути цікавим. Виявилося, що той шлях, який привів мене до цього стану, і є єдине, чим я хочу займатися в житті. І зовсім неважливо, що я не вмію малювати. До вміння малювати це взагалі не має ніякого відношення. Це – шлях. І він, звичайно, пов’язаний з тими різнокольоровими фарбами. Я продовжила заняття з моїм вчителем, його звали Володимир Міскі-Оглу. Це була дуже цікава людина, незвичайна. І художник незвичайний, і людина. Єдина у своєму роді. З ним було неможливо говорити про звичайні речі. Це завжди була якась концентрована, стисла інформація. Я слухала його дуже жадібно, розуміла мало. Але запам’ятовувала. Мабуть, це пов’язано з тим, в сторону чого ти відкритий. І до сих пір я веду з ним внутрішній діалог і часто сперечаюся, тому що багато чого залишилося без відповіді. А йому неможливо було питання задати. Йому ставиш якесь питання своєю мовою, а він тобі відповідає своєю. Він на твій рівень не переходить. І ти запам’ятовуєш відповідь, сформульовану його мовою. З часом сенс став поступово розкручуватися. На жаль, його вже немає на цьому світі.

– Це все відбувалося ще до твого переїзду до Києва?

– Так, в Маріуполі.

– Чи не виникло у тебе згодом бажання вчитися художній майстерності?

– Було, так. Я навіть їздила поступати. Спочатку я поїхала до Абрамцевського училища, потім до Калінінського, в Москву, але не пройшла конкурс, про що ані крапельки не шкодую. Я почала самостійно малювати, і доля мене звела з другим моїм вчителем Танею Лисенко. Володя і Таня – люди абсолютно різні. Таня була людиною, яка якраз кровно зацікавлена в мистецтві. Її похвали мені вистачало надовго. І так само, якщо вона говорила зворотне, це глибоко діяло на мене. Коли я прийшла до неї вперше, вона подивилася мої роботи і особливого захоплення вони у неї не викликали. А я пам’ятаю, як я старанно малювала табуреточку... Вона нічого поганого мені не сказала, але я потім ще півроку до неї не ходила. Я вирішила для себе: ніколи. Але потім все ж таки пішла. І ось тоді почалася наша співпраця, і все пішло легко, як по маслу. Я кожен день відчувала щось нове. І вона, до речі, говорила зі мною однією мовою. Вона – гарний педагог. Тому що Володя був сам по собі. Саме при Тані відбулися мої перші відкриття. При ній я написала перші роботи, які я сприймала як тільки мої.

– Саме тоді почала з’являтися твоя мова?

– Я тільки починала відкривати її для себе. До речі, це продовжується до сих пір, хоча вона у мене, безумовно, є. А тоді я взагалі нічого не бачила і не знала. Я була неосвіченою, я жодного разу не була в художньому музеї. У мене вдома була одна «книга» з репродукціями картин, і це був календар, в якому я кожну репродукцію знала напам’ять, розглядаючи їх з п’яти років.

– Твоя родина не була пов’язана з мистецтвом?

– Ні . Хоча мій дядько – художник... І тільки коли я почала вчитися, то почала купувати якісь книги і остаточно втратила інтерес до вступу. Я знайшла своє. Це, напевно, було частково інфантильним, тому що я не думала про своє майбутнє. Просто пливла за течією. Таня виділила мені кімнату у своїй майстерні, я приходила туди кожен день працювати, і мені більше нічого не було потрібно. Приходила якомога раніше і йшла якомога пізніше. Тато з мамою дивилися на мене, але, напевно, довіряли, якщо не відмовляли. Хоча ні, тато одного разу спробував, але більше не піднімав цю тему.

– А як ти опинилася в Києві?

– Я малювала дошки і приїжджала їх продавати через різні галереї. А потім в якийсь момент мені запропонували взяти участь у виставці в Українському Домі, яка називалася «Грані примітиву». У ній брали участь цікаві люди, в їх числі була і Ніна Велігоцька, мистецтвознавець, якій дуже сподобалися мої роботи. Вона сама брала участь у виставці як художник-примітивіст. Я стала часто бувати в Києві. Потім мої роботи показали в Музеї українського народного декоративного мистецтва, який знаходиться на території Лаври, і мені запропонували зробити там персональну виставку. А потім я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком і вийшла заміж.

– Мені здається, для тебе мистецтво не повинно ділитися на «примітив», «реалізм». Чи ти можеш визначити себе, користуючись якимось терміном?

– Ні, не можу. Я не можу і не повинна давати собі якісь визначення. Я намагаюся бути художником своєї манери, це так. Я не можу вставити себе в рамки якогось напрямку. Але це і є найцікавіше для мене – шукати форму. І не знати, до чого тебе це приведе, тому що кожного разу результат виходить несподіваним. І ця несподіванка мені дуже подобається. Коли «очікувано», – це означає, що робота ще не закінчена. І як в цьому випадку я повинна себе назвати?

– Хто з художників для тебе найбільш важливий?

– Є художники, інтерес до яких змінюється протягом мого життя. Хтось не перестає подобатися, але перестає бути актуальним. А є художники, яких я не в змозі охопити і повертаюся до них завжди. Це Пікассо. Це народні художники. Наприклад, ескімоські, а коли я побачила ефіопських, я зрозуміла, що вони роблять те ж саме, але по-своєму. Мені подобається помічати у всіх своє. Зараз я дуже люблю Девіда ХокніДевід Хокні (нар.. 1937) – англійський художник, графік і фотограф, вважається одним з впливовіших художників XX ст. . Для мене став відкриттям Джеймс ДрінквотерДжеймс Дрінквотер (нар..1983) – австралійський сучасний художник.. Дивлюся на його роботи і просто не можу відірватися. Їсти не можу. Просто їжа для очей! Ще мені цікаві сучасні художники: Денні ФоксДенні Фокс (нар.1986) – англійський сучасний художник., Мільтон ЕверіМільтон Кларк Евері (1885-1965) – американський художник-модерніст. , Мироко МачікоМироко Мачіко (нар.1981) – японська сучасна художниця., а ще – Анрі Матісс і П’єр БоннарП’єр Боннар (1867-1947) – французький живописець і графік, який увійшов в історію мистецтва як один з найвизначніших колористів XX ст. В молодості очолював групу художників «Набі». . Ти розумієш, я ж дізнавалася про мистецтво з нуля. Тому для мене в цьому не було системи, хтось в цей час ходив в художню школу або в інститут, а я вчилася на прикладах. Одного разу я побачила книгу, присвячену розписам скринь. Для мене це теж було відкриттям, яке, звичайно, вплинуло на мої роботи. Я вчилася на цих розписах. Я іноді думаю: а якщо я б не потрапила до тієї книгарні, не помітила цю книгу, хто знає… Потім я побачила ікони на склі. Я навіть описати не можу, як вони мене вразили. Це було моє, абсолютно точно. А зараз – інше і по-іншому. Це не так, як на самому початку, нібито я тільки відкрила очі. Тепер я просто спостерігаю за тим, хто і що робить. Інколи я знаходжу щось близьке мені, але це вже ніяк не впливає на те, що я роблю. Я вже не вчуся.

– Хто з української художників впливав на тебе?

– Марія ПримаченкоМарія Примаченко (1909-1997) – українська народна художница. Представниця «народного примітиву» («наївного мистецтва»). – так. Катерина БілокурКатерина Білокур (1900-1961) – українська художниця, майстер народного декоративного живопису. – ні. Ще Ганна Собачко-ШостакГанна Собачко-Шостак (1893-1965) – український майстер декоративного живопису, працювала в техніці акварелі і гуаші.. І, безумовно, Никифор КриницькийНикифор Криницький (1895-1968) – польський художник-примітивіст лемківського походження.. А з сучасних: Олександр Ройтбурд, Олександр Найден, Олексій Аполлонов.

– Коли ми заговорили про художників, ти назвала Пікассо. Що тебе в ньому приваблює? Може, ставлення до форми, робота з формою?

– Саме якість роботи з формою. В цьому немає раціональності з мого боку. Я просто дивлюся і радію. І ця радість не проходить, інтерес до нього не вичерпується.

– А що крім образотворчого мистецтва тебе живить?

– Я люблю і музику, і літературу, і кіно, і театр. Я нещодавно була в театрі і була у стані надзвичайного захоплення. Київський академічний театр «Золоті Ворота». Я потрапила на виставу «Фрекен Юлія» за Стріндбергом. Може, ця вистава так вразила мене тому, що я дуже давно не була в театрі. Я сиділа в маленькому залі. І ще до того як почалася вистава, у мене мурашки по спині пішли. Сцена була чорна. Я дивлюсь на сцену і вже хвилююся. Мені відразу дуже сподобалося співвідношення мене і простору. Почала звучати музика. У мене відразу ж з’явилися сльози на очах. Це моє звичайне переживання всього. Вони не течуть, але застеляють очі. І знов мурашки по всьому тілу. Потім вийшли актори. У якийсь момент я відчула, що один з акторів не грає. Можливо, я зараз не зовсім точно це опишу, але у мене виникла з ним якась спорідненість. Я побачила в ньому таку чистоту, як у новонародженої дитини. У нього було абсолютно чисте обличчя, як на іконі. І я відчувала, що у мене таке ж саме обличчя, як у нього. Я знала, що закінчиться вистава, і це скінчиться, але тоді було таке відчуття, що ніякого світу немає навколо. Розумієш, то було щось дивовижне. Я не знаю, для чого потрібно мистецтво, але воно щось робить.

– Воно змінює людей?

– Ні. Воно змінює людей тільки в момент, коли люди з ним взаємодіють. А потім люди стають такими ж, якими й були. Але тільки в цей момент воно людину кудись уводить і тільки цим воно її змінює. Вона йде слідом за тими, хто створює мистецтво, йде, як наївне дитя і щось з ним відбувається в цей момент. А потім повертається в своє життя.

– Але ж вона вже цього не забуде?

– Так. Це відчуття чогось справжнього. Ти вийшов, як я, наприклад, з дому, а навколо все буденне – і люди, і місто, і час, і ось ти зайшов в підвал, де розташований театр, і там з тобою щось відбувається справжнє. Не тільки з тобою, а з усіма, і з акторами, в тому числі. І дивуєшся, як вони це роблять...

– А ти не вважаєш, що це переживання було тільки твоїм, що це дуже індивідуально?

– Можливо. Так. Але я ходила зі своїм старшим і молодшим синами і їм обом це теж дуже сподобалося. Вони, звичайно, по-іншому описали мені свої відчуття, а я змогла розповісти їм про свої тільки через тиждень, настільки я була вражена.

– Ти не думаєш про те, що театр, як мистецтво, діє на нас найсильніше? Мабуть, ще музика?

– Музика, без сумніву. Моє переживання музики таке саме.

– Що ти слухаєш?

– Мої уподобання постійно змінюються. Це як з художниками. Але є такий музикант – Пат МетініПат Метіні (нар. 1954) – американський джазовий гітарист і композитор, лідер Pat Metheny Group. Його стиль включає в себе елементи прогресивного і сучасного джазу, латинського джазу, ф’южн., якого я слухаю постійно, і мені весь час здається, що відбувається щось справжнє і велике.

– Розкажи трохи про своїх дітей.

– Я бачу, що мої діти – люди творчі. Кожен з них розкриває свої здібності в своїй сфері: в соціології, в музиці, в образотворчому мистецтві. Я дійсно можу сказати, що ставлюся до них, як до своїх друзів. Я люблю вільних людей. Мені важко спілкуватися з тими, хто мене якимось чином закабаляє. Тому я завжди спілкувалася зі своїми дітьми, бажаючи бачити в них перш за все рівних співрозмовників. Ти знаєш, у них свій шлях, і він нелегкий. Вони свою свободу знаходять самі. Не я їх роблю такими. Це – труд. Не має значення, творча діяльність або не творча. Але творча особливо. Я намагаюся їм це пояснити і не «сюсюкати» з приводу мистецтва. Часто вони мені кажуть, що не вистачає часу, а я їм відповідаю, що так завжди і буде, тому що треба розуміти, що мистецтво нікому не потрібно. Якщо хочете, займайтеся іншою справою, яка потрібна людям, яка допоможе вам виживати, заробляти гроші. Але якщо ти займаєшся мистецтвом, тільки це від тебе і потрібно. Більш нічого. Можливо, я говорю це занадто жорстко, але я кажу те, що знаю. І якщо тобі це потрібно, ти знайдеш час. Ти зможеш в маленький проміжок вмістити багато. Але ніхто нікому нічого не винен. Ніхто не повинен ставитися до твоїх творчих бажань з розумінням.

– Як ти виховувала дітей?

– Скоріше за все своїм прикладом. Вони бачили, що я завжди займалася своєю справою і продовжую нею займатися всупереч усьому. Я тільки говорила їм, що потрібно шукати своє. І в принципі, вони прийшли до цього. Вони слухають і дивляться щось своє. Іноді нам хочеться поділитися один з одним. Якимось музичним або художнім відкриттям. Одного разу, коли я працювала, у мене вирвалася фраза: «Господи, як я втомилася бути незадоволеною тим, що я роблю!» І один з моїх синів підійшов до мене і так прокоментував мою роботу, що я зрозуміла, що він став розуміти мистецтво.

– Він щось критичне сказав?

– Так, своїми словами, дуже м’яко, я б на його місці сказала жорсткіше, але ще зовсім недавно у нього цього не було. У нього з’явилося розуміння.

– Коли я готувалася до нашої зустрічі, то ніяк не могла згадати, де і коли ми познайомилися.

– Ти була у мене на виставці, в Лаврі. Але як ти там опинилася, я не знаю.

– І я не пам’ятаю. Але ж ми не були ще знайомі?

– Можливо, ми познайомилися на виставці і домовилися про зустріч. А зустрілися потім в Музеї, за круглим столом під абажуром.

– В Музеї Однієї Вулиці?

– Так, на другому поверсі. Я тоді щойно переїхала до Києва і у мене тут взагалі не було друзів. Стільки всього було нового навколо, що я навіть не замислювалася про це. І коли ми з тобою зустрілися, я відчула, що ти якась така людина ... моя. І я тебе забрала в свою скарбничку. Навкруги якась метушня, вихор утворився. Ти відчував себе розумним і раптом виявився зовсім не таким. І я побачила, що ти була людиною не з цього вихору, ніби я тебе сто років знала.

– А я тебе. Може, тому ми і не пам’ятаємо точних обставин нашого знайомства? І ще мені здається, що ти можеш справляти на оточуючих враження закритої людини, але це не так. Ти просто дбайливо ставишся до свого внутрішнього світу, стану і тому дуже вибіркова в спілкуванні. У тебе ж не дуже багато друзів?

– Так, дуже мало.

– І ти не дуже товариська, в загальному розумінні, людина?

– Так, але з плином життя я стала набагато більш товариською, ніж була в юності, наприклад. Я стала ближче відчувати людей. Раніше я була зовсім далека від них. Можу навіть приклад навести. Коли я жила в Маріуполі, я взагалі нікого не знала з тих, хто жив у моєму під’їзді. Я приходила, потім йшла до майстерні, віталася з сусідами, але я їх не бачила взагалі. А потім, коли я одного разу приїхала додому вже з дитиною, гуляла у дворі і почала спілкуватися з цими людьми. І раптом я подумала: де вони були раніше? Чому я їх не бачила? А вони мене запитували: «Де ти була раніше? Чому ми тебе не бачили?» Виходить, що я була якоюсь невидимкою – ані я їх не бачила, ані вони мене. Напевно, цей процес освоєння спілкування з людьми, з якими тебе зіштовхує життя, був для мене болючим. Але ти живеш, народжуються діти, ти просто змушений спілкуватися з лікарями, вчителями. Тобі не хочеться, але треба. І в процесі цього спілкування ти відкриваєш в собі нову якість – виявляється, ти вмієш спілкуватися.

– Це тому, що навички не було.

– Виходить, що ця навичка з’явилася, і вона не така вже й погана.

– Це принесло в твоє життя щось, чого не було раніше?

– Ти знаєш, а мені наче раніше це і не було потрібно. Коли я стала більш відкритою до людей, я теж стала відчувати потребу в них. Тепер я іноді можу просто розмовляти з людьми на вулиці, чого раніше і близько не спостерігалося. Я не знаю, що я відчуваю, але це мене не обкрадає, це точно. Ось спілкування з деякими знайомими мене обкрадає, а спілкування з людьми незнайомими – ні. Ти говориш, що я оберігаю свій світ, і я дійсно це роблю і вважаю, що це одна з небагатьох речей, які берегти треба. Мені, у всякому разі. Але змінилося коло, і я прийняла до нього незнайомих людей, які мене оточують. Я навіть відкрила в собі здатність продавати, коли потрібно було розбиратися з батьківською квартирою і речами. Тільки я свої роботи не можу продавати.

– Ти не хочеш з ними розлучатися або в принципі не можеш їх продавати?

– Не можу. Розумієш, ти продаєш товар, а свої роботи я не можу вважати товаром. Але я хочу, щоб хтось їх вважав товаром і продав. Мені не шкода продавати, мені не шкода віддавати дешевше, я їх дуже легко відпускаю, навіть дарую. Можливо, тому, що коли робота хороша, тобто, коли вона відбулася, вона жива, я розумію, що у неї немає ціни. Вона може коштувати копійку, а може – мільйон. Тому що, коли я її робила, я проживала якийсь великий, складний шматок свого життя, і ця робота вийшла в результаті того, як я його прожила. І знову ми повертаємося до шляху. Це те, що вийшло в його кінці. І я не в змозі порівняти ту ціну, якою ця робота мені далася, з тим, що я можу, наприклад, за виручені за неї гроші п’ять разів сходити в супермаркет. Тому повинен бути хтось, хто зможе продавати мої роботи. І тоді я погоджуся.

– А як ти ставишся до грошей?

– Як до необхідності. Я ціную їх рівно настільки, наскільки це необхідно. Мені не подобається обтяжувати себе проблемами, пов’язаними з грошима. Тому я б ніколи не змогла бути бізнесменом, наприклад. Тому що мені не хотілося б відчувати такого роду хвилювання. Інші види хвилювання – так, а це – ні. Грошей повинно бути достатньо, щоб купити їжу, оплатити квартиру і купити щось необхідне. Хоча я знаю і те, що коли у тебе зовсім-зовсім мінімум, необхідним тобі здається одне, а коли в тебе трохи більше грошей, за необхідне ти вважаєш вже інше. А далі я не знаю, не пробувала. Дуже багато грошей у мене ніколи не було.

– Ну добре, ти б не була бізнесменом, а ким би ти могла бути, якщо не художником?

– Ти знаєш, я нещодавно подумала, що при якомусь зовсім іншому розкладі я могла б керувати великим колективом.

– У якій сфері?

– Неважливо в якій. Я тільки не люблю спілкування з чиновниками. Але цілком можливо, що я б навчилася з ними спілкуватися. Просто я вже давно керую колективом з п’яти осіб, і всі вони чоловіки. І керую, як я тепер розумію, успішно. Це видно по тому, як вони до мене тягнуться, а коли мене немає поруч, у них не дуже добре йдуть справи. Можливо, я б могла бути класним керівником в школі. Я так багато бачила поганих вчителів, тому що у мене троє дітей. Я точно знаю, чого б я не робила, як би я не поводилася з дітьми. А те, як я поводилася б з ними, показало б життя. Мені здається, що у мене є підстави говорити, що я змогла б з ними спілкуватися.

– Чого б ти не робила категорично?

– Є дуже багато речей, які я б не робила, але якщо їх резюмувати, я б не ображала дітей. Я б давала їм можливість вчитися погано, якщо вони цього бажають. Діти завжди хочуть, щоб на них звертали увагу. Коли до них ставляться байдуже, вони дуже болісно це сприймають. От і все.

– У тебе був досвід викладання?

– Так, я давала приватні уроки маленьким дітям. Це було досить важко, але мені подобалося, тому що я бачила результат. В індивідуальному викладанні завжди підлаштовуєшся під учня. Я до них йшла зі своєю програмою, а вони її дуже сильно коригували. І я весь час знаходила компроміс між тим, що я хотіла їм дати, і з чим вони мене зустрічали. Але викладання потребує так багато душевних сил, що зараз у мене немає особливого бажання когось вчити. Відверто кажучи, я нічим іншим, крім мистецтва, займатися не хочу.

– Як ти вважаєш, чи є щось після нашого життя?

– Ти знаєш, я не вірю, що є щось після життя. Після смерті. Але при цьому я не можу собі уявити, що це остаточний кінець. Я не можу помислити ні того, ні іншого. Розумієш? Моїм органам почуттів це не вдається. Я відчуваю себе «віруючим атеїстом». Коли при мені впевнено говорять про потойбічне життя, я цим людям не вірю, я до них не ставлюся серйозно. Я вважаю, що вони знаходяться в стані самообману або свідомого обману оточуючих. Але людям, які кажуть, що Бога не існує, мені відразу ж хочеться заперечувати. Ось така я людина.

– У чому ти знаходиш порятунок, що тебе в змозі підтримати, коли ти в поганому стані?

– Завжди по-різному. Зазвичай я вибираюся з важких станів за допомогою роботи. Але дійсно, буває таке, що якщо я зараз почну малювати, мені стане зле. А я так не хочу. І тоді весь час доводиться щось шукати, немає нічого готового.

– У тебе взагалі великий запас внутрішніх сил?

– Іноді я відчуваю, що у мене багато сил. Поруч з людиною, яка потребує тебе, у тебе з’являється багато сил. Звідки вони беруться, невідомо. Трапляється, що тобі не вистачає сил зробити дуже прості речі і, мабуть, тоді тобі хтось потрібен в допомогу. Тому я себе відчуваю іноді сильною, а іноді слабкою.