Діана Масленнікова –

співачка, меццо-сопрано

05.02.2022

фото: Юрій Прияцелюк,
з архіву Діани Масленнікової

– Скажи, будь ласка, чи бувають в твоєму житті дні без музики?

– Ні, не буває. Я скільки памʼятаю себе, завжди співала. Мало того, мама мені колись розповідала, що коли мені було місяці чотири, а мама мені співала колискові, бо в мене і мама, і тато завжди співали, тато грав на кларнеті, він – самоук, а мама хотіла вступити до консерваторії, але їй ще не було 18 років. Вона прийшла на прослуховування і їй сказали почекати років зо два, але два роки по тому мама вже вчилася в Педінституті в Москві, а потім перевелася до нашого Київського Університету. Так ось, мама розповідала, що у свої чотири місяці я раптом заспівала шматочок мелодії з її колискової. Мама була вражена. Тому я співала все своє життя, і мені завжди цього хотілося. Я співала всі пісні з мультиків, причому різні партії: басові, тенорові. Які хочеш.

– Тобто ти не памʼятаєш конкретний момент, коли в тебе виникло бажання співати?

– Ні, я відчувала це завжди. Я залазила на пеньок в нашому дворі і на всю вулицю співала: «Такая-сякая, сбежала из дворца…» з «Бременських музикантів» і всі перехожі дивилися на мене.

– А коли в тебе відбулася зустріч зі своїм власним голосом, коли ти зрозуміла, що хочеш стати співачкою, що це – твій шлях?

– Це було після народження мого сина, Богдана. Я купила книгу Галини Вишневської, «Галина», прочитала її на єдиному диханні та зрозуміла, що хочу співати. Що мені треба продовжувати вчитися. Тому що я на той час вже закінчила Педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, займалася вокалом, постійно брала участь в концертах. Потім я одружилася, народився Богдан і мої заняття вокалом перервалися. А після книги Вишневської я зрозуміла, що не можу без музики, що я обовʼязково співатиму. Я пішла до лора, а мені тоді було 22-23 роки.

– Це не запізно для того, щоб розпочинати карʼєру співачки?

– Ні, тому що до 22-23 років голос лише формується, а дозріває повною мірою десь близко 28 років. І при гарній школі він тільки-но розквітає. Лікар мені теж сказав, що, напевно, мені запізно в співачки. Але моє рішення було твердим, і я відповіла: «Ні, мені пізно не буде! Я буду співати!» І я почала все спочатку. Я займалася окремо з моїм викладачем, Еммою Павлівною Давиденко. Вона була моїм вчителем в Педінституті. Я ж вступила у 16 років, а в цьому віці голос практично ще спить. І ось, в 23 я до неї повернулася. Вона допомогла мені підготуватися, і завдяки цьому я потрапила до Будинку Органної музики, до ІконникаВіктор Михайлович Іконник (1929–2000) – хоровий диригент, педагог. З 1964 р. – керівник Камерного хору при Хоровому товаристві України, у 1973-1989 рр. – художній керівник та головний диригент Київського камерного хору ім. Б. М. Лятошинського, з 1992 р. реорганізованого в Ансамбль класичної музики при Будинку органної та камерної музики. . Це була дивовижна історія. Я прийшла до нього на прослуховування, і він мені тоді сказав: «Де ж Ви були раніше, років зо два тому, мені так не вистачало співаків!» І ми домовилися, що я певний час зачекаю. Я чекала досить довго, і вирішила, що маю влаштуватися на роботу, і пішла до музичної школи поряд з моїм будинком. Директор погодилася, запропонувала мені вести хор. Приходжу додому, а мама мені каже: «Іконник дзвонив». Я кажу їй: «Як це можливо, він же така величина, а я хто?! Що ж він сказав?», – питаю, а мама каже: «Він сказав, щоб ти приїхала». Я дуже розгубилася. Він спитав у мами, де я, і вона йому сказала, що я ходила влаштовуватися на роботу до музичної школи. Він тоді каже мамі: «Нехай приходить, я дам їй мільйон». Тоді в Україні була велика інфляція. Для мене зарплатня теж мала значення, бо все це відбувалося у 90-х роках, а це були бідні роки. Наступного дня я прийшла до Іконника. Він мене вивів перед всім колективом і каже: «Співайте!» І я заспівала два твори: Шуберта, мені здається, «Ранкову серенаду», та відому українську народну пісню, яку записав Анатолій Кос-Анатольський: «Чотири воли пасу я». Я завжди співаю її дуже емоційно. Усі мовчали. А Іконник сказав: «Ну що, оформлюйте документи!» А за три дні колектив мав співати премʼєру: «Високу месу» Йоганна Себастьяна Баха – дуже складний і вражаючий твір. Але мені настільки кортіло працювати, що я співала свою хорову партію з листа, і більш того, я за ці три дні співала вдома всі партії без винятку: сольні, тенорові, басові, контральтові, сопранові. Я чимось займалася іншим, а музика звучала в моїй голові всіма голосами. Три місяці по тому в нас відбувся концерт з одним австрійським композитором і диригентом, на жаль, я не можу зараз пригадати його імʼя. І Іконник вперше запропонував мені співати соло. Звісно, мені було дуже страшно, бо тоді я на всіх своїх колег дивилася, як на небожителів. Це тривало досить довго, хоча до мене в колективі завжди дуже добре ставилися, на рівних, як до колеги, навіть дуже заслужені співаки. Для мене це був другий дім. Не Будинок Органної музики, а саме наш Ансамбль класичної музики ім. Бориса ЛятошинськогоАнсамбль класичної музики ім. Б. М. Лятошинського – український художній колектив при Національному Будинку органної і камерної музики України. Носить імʼя українського композитора і педагога Бориса Лятошинського. Створений у 1964 р. як аматорський хор при Музичному хоровому товаристві. Організатором і багаторічним керівником ансамблю був Віктор Іконник. У травні 1992 р. Київський камерний хор зʼєднався з новоствореним камерним оркестром і був утворений Ансамбль класичної музики ім. Б. М. Лятошинського.. Я прокидалася зранку і летіла туди.

– Скажи, а чому ти з самого початку хотіла потрапити саме до Іконника, чому не в Оперний театр, наприклад?

– На Оперу я не відчувала себе достатньо підготовленою. Я завжди дуже критично ставилася до своїх даних, свого голосу, до своєї підготовки. По-перше, в мене не було консерваторської освіти. Хоча, я, напевно, могла б її отримати, якби зайнялася цим серйозніше. І ще такий момент: після Емми Павлівни в мене були ще два викладача. Віра Миколаївна Самойлова, чудовий викладач, вона мені дуже допомогла, показала те, чого мені ніхто ніколи не показував. Це стосувалося дихання та технічних прийомів. Вона допомогла мені втілити мої бажання, повʼязані з тією чи іншою сольною партією. Але все одно, я вважала свою освіту неповною. А потім народилася Надя, і я зовсім випадково, адже випадковостей в житті не буває, отримала пропозицію від нашого концертмейстера, Наталії Ільків, попрацювати з однією співачкою, яка мала на той момент приїхати з Італії – наша, українська співачка, львівʼянка. Вона дуже добре володіла вокальною технікою і давала майстер-клас. Але ввечері того дня я мала їхати. Я погодилася, але могла прийти лише вранці. І я прийшла, заспівала їй. Вона мені сказала наступне: «У Вас чудовий голос, але він «затиснений», тому Ви самі його не знаєте. Я, – каже, – чую дуже темний тембр. Займайтеся дихальними вправами». Я записала той урок, він тривав 74 хвилини. І я його потім протягом чотирьох років багато разів переслуховувала. Я по ньому займалася, вчилася дихати. І за два роки в мене пішов зовсім інший звук, а через чотири я відкрила в собі те, чого навіть не підозрювала. Іконника, на жаль, вже не було на світі. Пʼять років спільної роботи з ним були для мене величезним щастям. Я все життя буду вдячна Богові за це. Його дружина, Валентина Іконник-Захарченко, викликала мене і сказала: «Ви знаєте, в нас дуже багато чудових голосів, гарних співачок, але зараз в нас звільнилася сольна ставка і я хочу дати її Вам.» Для мене це була велика честь. Вона повірила в мене так, як колись повірив Іконник, який, тільки-но я прийшла до колективу, одразу ж почав давати мені сольні партії. І виходить, що я весь час співала соло. Коли два роки по тому вона почула, як змінився мій голос, вона підійшла до мене і сказала: «Ви чуєте, як розкрився Ваш голос! Ви чуєте це? Я говорю: «Так, для мене це така радість!» А я тоді співала Мендельсона, одну з центральних партій в ораторії «Ілля». Це була партія однієї з двох молодих жінок з притчі про двох матерів, які прийшли до царя Соломона відстоювати свою правоту. То була для мене не просто вокальна партія, а драматична роль. І в мене вийшло. Потім я співала «Створення світу» Гайдна, твори Баха та багато інших цікавих партій. Але мені було замало того єдиного уроку. Якось мені зателефонував наш чудовий диригент Ігор Михайлович Андрієвський і запропонував заспівати Бетховена, концертну арію «Ah Perfido!» Співають її в основному або високі меццо-сопрано, такі як Мерилін ХорнМерилін Горн (нар.1934) – американська оперна співачка, колоратурне меццо-сопрано. Мала віртуозну техніку колоратури, широким діапазоном і сильним грудним регістром., або драматичні сопрано, Шеріл ШтудерШеріл Штудер (нар. 1955) – американська оперна співачка, драматичне сопрано. Співала на сцені багатьох відомих оперних театрів світу. Штудер виконала більш 80 партій. Особливо відома через своє виконання творів Ріхарда Штрауса і Ріхарда Вагнера., наприклад. І я зрозуміла, що це – моє, що нарешті я можу розкрити весь свій голос. Звичайно, виконання цієї партії стало для мене новим щаблем, і я зрозуміла, що це саме те, що я хочу виконувати. Я хочу, щоб мій голос міг виражати всю мене. Потім в мене був період пошуків, я не розуміла, чому в мене не виходить брати верхні ноти, чому мені важко співати деякі партії, особливо Моцарта, адже я вважала себе сопрано, мене так вчили. І тоді я почала співати той репертуар, який мені було зручно. Я слухала Чечілію БартоліЧечілія Бартолі (нар.1966) – італійська оперна і концертна співачка, колоратурне меццо-сопрано. Є одним з найбільших авторитетів у царині автентичного виконавства барокової, класичної і ранньоромантичної музики. Володіє унікальним голосом і феноменальною вокальною технікою, що дозволяє їй виконувати музику найвищої складності. та брала її репертуар. Ми проводили концерти в «Шоколадному будиночку»Палац Могильовцева, широко відомий як «Шоколадний будиночок» (1899-1901, арх. Володимир Ніколаєв) – памʼятка історії та архітектури в Києві. Свою популярну назву отримав через коричневий колір та руст, що нагадує шоколадну плитку. Нині тут міститья філія Київської національної картинної галереї.: сольні і з моїм чоловіком, скрипалем, Вʼячеславом Зайцем, іноді до нас приєднувався наш син, Богдан. Потім ми організували наш маленький колектив, який назвали «KLAS» (Kyiv Life Anima Style: Київське життя – стиль душі.) Ми виконували досить великий репертуар.

Мені була дуже до душі музика Россіні, а також партії, які вимагають особливих технічних навичок, причому в будь-якому регістрі, і я співала Моцарта, Доніцетті… Мені дуже кортіло співати ті партії, які вимагають особливого «срібного» звучання. Але в моєму голосі його не було. Я через це дуже страждала і вважала себе якимось «недоробленим сопрано». І коли мене не запрошували співати дуже гарні сопранові партії, я вважала, що я просто не гідна цього. Я тоді багато переживала, мені кортіло співати, а в мене не виходило. На той час в Україні запровадили безвізовий режим. І мої рідні сказали мені, щоб я марно не переживала, а їхала до Італії, до тієї співачки, в якої я колись взяла один урок. Звати цю співачку Надія Петренко, вона сім років пропрацювала з «Брас-квінтетом»«КИЇВ-БРАС» – камерний ансамбль (квінтет) духових інструментів. Засн. 1999 в Києві при Національному Будинку органної та камерної музики України на базі брас-квінтету «Україна», що існував у 1993–96 рр. Ініціатор створення і художній керівник А. Ільків. в Будинку Органної музики. Її чоловік, Олександр Матвійчук, – скрипковий майстер. Він поїхав до Італії, бо дуже хотів опанувати таємниці майстерності. Він поїхав до Кремони і був єдиним українцем, який отримав там освіту і почав викладати в Інституті Антоніо Страдіварі. Надя їхати не планувала, але оскільки чоловік поїхав, вона поїхала за ним, знайшла викладачів і ще довго вчилася. І в Америці, і у Каті РіччарелліКатюша (Катя) Марія Річчареллі (нар. 1946) – італійська оперна співачка, лірико-драматичне сопрано і викладач. Закінчила Венеційську консерваторію ім.Бенедетто Марчелло, виступала на сценах «Ла Скала», «Ковент-Гарден», «Метрополитен-опера». В 1991 р. заснувала Міжнародну Академію оперного вокалу Каті Річчареллі.; потім вона потрапила до концертмейстера, який працював з Лучано Паваротті, його прізвище Бертаккі. І коли вона до нього прийшла, він їй розповів, що Паваротті своєю школою та своєю карʼєрою, завдячує Джоан СазерлендДама Джоан Елстон Сазерленд (1926-2010) – австралійська оперна співачка. Виступала спочатку як меццо-сопрано, потім як драматичне сопрано, а потім як колоратурне. Дама-командор ордена Британської імперії., яка дуже багато чому його навчила. Паваротті був тоді молодий, з дуже гарним голосом, його запросили співати в «Ла Скала». І ось одного разу, коли він співав, увійшла Джоан Сазерленд і сказала: «Нарешті я бачу тенора, який підходить мені і за голосом, і за статурою», – тому що тенори зазвичай невисокі. І вона почала його вчити. Паваротті робив її вправи по чотири години на день протягом цілого року. І тільки після цього він став тим Паваротті, якого ми знаємо. І ці вправи Бертаккі передав Надії Петренко. А вона, в свою чергу, передає своїм учням. Вона весь час продовжувала вчитися, шукати. І нарешті знайшла ті таємниці, які використовували старі італійські співаки. На жаль, вони зараз майже забуті, навіть в самій Італії. Ті учні, яких веде Надія, виростають саме на цих таємницях співочої майстерності. Вони так починають співати, що навіть зовсім молоді одразу ж отримують запрошення від різних театрів. Сама ж Надія виступала на сценах багатьох європейських театрів, перемагала на численних міжнародних конкурсах вокалістів, має численні нагороди, серед яих бронзовий бюст маестро Дж.Верді за найкраще виконання вердієвських меццо-сопранових партій, її українські та італійські учні співають у багатьох театрах Європи. Тому, коли через пʼять років після того єдиного уроку, я потрапила до неї, я була приголомшена. Я приїхала на тиждень, не знала ні мови, геть нічого, я тільки дуже хотіла навчитися співати і моє бажання мене несло, як на крилах. Я інакше не можу.

– Бо співати – твоє покликання.

– Як каже Надя: «Це – хвороба. Ти без співу не можеш». Я приїхала до Кремони, до Театру Понкʼєллі, вийшла Надя і ми поїхали до неї. Вона та її чоловік завжди дуже допомагають своїм учням, вони ставляться до них, як до власних дітей. Це їхнє життя, їхня душа. І я неймовірно вдячна Надії за те, що вона мене взяла, хоча я вже була досить дорослою. Я прийшла на перший урок до театру Філодрамматічі, в Кремоні, і почала слухати. І так протягом тижня. Я слухала всіх. Особливе враження на мене справила Елеонора ФіліппоніЕлеонора Філіппоні (нар. 1992) – італійська співачка, меццо-сопрано. Після навчання хоровій та фортепіанній майстерності почала співати під керівництвом тенора Роберто Квінтареллі. В 2014 р. почала навчатися оперній майстерності у Надії Петренко.. Я сказала Надії, коли вона запросила мене заспівати, що після того, як я почула її учнів, я навряд чи зможу розкрити рота. А вона мені сказала: «Навіть не зважай, співай! Як можеш, як хочеш, покажи своє вміння! Я заспівала Бетховена та Моцарта. Надя спитала: «Що тебе турбує?» Я все пояснила і ми почали займатися. Першою, хто мені сказав, що в мене не високе сопрано, була саме Надя. Вона помітила, що мій голос міцніший, він підходить для партій з творів Пуччині, Верді. Всі сім днів ми з нею працювали, я докладно записувала. Потім я повернулася додому, але сказала Наді, що приїду ще. І півроку по тому приїхала знову. За цей час я виконувала «Попелюшку» Россіні, арію «Agitata da due venti» з ліричної драми Вівальді «Гризельда», все те, що, як я вже казала, співала Чечілія Бартолі. Перш ніж приїхати, я надіслала Наді свої записи. І вона мені відповіла, що я маю колоратурне меццо-сопрано, а, швидше за все, контральто. В мене все перевернулося всередені, я навіть написала Наді, що це, можливо, якась помилка. На що вона відповіла: ні, що вона майже впевнена і що, коли я приїду, мені необхідно піти до професійного фоніатра, до Марії Беріолі, яка все життя пропрацювала в театрі «Ла Скала». Зараз вона працює в італійському місті Сальсомаджоре. Після всього почутого, я розгубилася: що ж мені робити? Це ж означає повністю змінити своє життя! Це означає, що весь той матеріал, який я співала протягом пʼятнадцяти років, мені насправді не підходить… Мій чоловік сказав, що я маю їхати негайно.

– Я хочу уточнити, щоб було зрозуміло, фоніатр – це фахівець, який безпосередньо дивиться голосові звʼязки?

– Фоніатр – це лікар, який відповідає за стан голосового апарату. Це і звʼязки, і горло, і носоглотка. Він визначає, якого типу твої звʼязки. Тому що вони бувають різними: у сопрано, у меццо-сопрано, у колоратурного меццо-сопрано, у баса, у тенора. Сіньйора Марія подивилася і сказала: «Дитятко, в тебе меццові звʼязки. Ти чудово можеш співати «Попелюшку», партію Амнеріс в «Аїді», і до того ж в тебе контральтове забарвлення, тому що широке горло надає голосу різні фарби». Тобто в мене виявився набагато більший діапазон, ніж у сопрано. Такі типи голосів, як сказала мені Надя, зустрічаються один на двадцять співаків. Їх мало. Наприклад, Джойс ДідонатоДжойс Дідонато (нар. 1969) – американська оперна співачка, лірико-колоратурне сопрано. Вважається однією з найзатребуваною з оперних виконавиць., Чечілія Бартолі, Мерилін Хорн – відома американська співачка, яка половину свого життя співала сопрано, а потім зʼясувалося, що вона має колоратурне меццо-сопрано. Так само і Джоан Сазерленд, яка намагалася створити карʼєру, як меццо-сопрано, пʼять разів прослуховувалася в «Ковент-Гарден», а коли вона почала співати інший репертуар, одразу ж зрозуміла, що в неї насправді сопрано. Марія Беріолі мені так сказала: «У Вас меццо-сопрано con agilità». Тобто «рухливе». І порадила мені звернути увагу на те, що в таких голосів, як маю я, звʼязки довгі і широкі, як вітрила, тому, коли звук проходить, вони тремтять. Цим вона ще більше здивувала мене.

– Адже це розширює твої можливості, я правильно розумію?

– Більш того, мені на той час стало вже фізично важко співати сопранові партії. Я пʼятнадцять років, якщо можна так сказати, співала не своїм голосом і не розуміла, чому мені так важко. І коли я нарешті усвідомила, що співала лише однією частиною свого голосу, а внизу в мене ще півайсберга та величезний неопанований репертуар, для мене це стало відкриттям. Виявилося, що я маю два голоси в одному: меццо-сопрано і сопрано. Мені довелося повністю переглядати свій репертуар. А насправді, починати все спочатку, з нуля. Займатися диханням, займатися тим, чого я не могла знати, доки не потрапила до Надії Петренко. І я ще раз хочу сказати, що завдячую їй всім, що я маю зараз, і в мене ще дуже багато роботи попереду.

– Хто зі світових голосів вплинув на тебе, на твоє формування?

– За манерою співу, за манерою звукоутворення мені дуже подобалася Бела РуденкоБела Руденко (1933-2021) – українська оперна співачка, лірико-колоратурне сопрано. У 1955 р. дебютувала в Одеському театрі опери та балету. З 1956 р. – солістка Київської опери, з 1973 р. – Большого театру. З 1977 р. викладала в Московської консерваторії імені П. І. Чайковського.. Я вже згадувала Джоан Сазерленд. Ще мені цікава латвійська співачка Еліна ГаранчаЕліна Гаранча (нар. 1976) – латвійська оперна співачка, меццо-сопрано. Навчалася в Латвійській музичній академії, в Відні і США. Працювала в оперних трупах Майнінгена і Франкфурта.. Мені дуже імпонує її завзятість, її ставлення до справи, до своїх вчителів. Я дуже придивляюся до неї, вона має гарний смак, що для співачки важливо.

– А було таке, що чийсь голос ставав для тебе потрясінням, настільки глибоко він проникав в тебе?

– Так, коли я слухала Олену ОбразцовуОлена Образцова (1939-2015) – російська оперна співачка, меццо-сопрано, актриса, викладач, професор Московскої консерваторії. Солістка Большого театру (1964-2009). Одна з видатних співачок другої половини XX ст. Виступала на всіх відомих оперних сценах світу: «Метрополитен-опера», «Ла Скала», Віденьська опера, Королівський театр Ковент-Гарден, Баварська опера, Берлинська опера, Опера Гарньє.. Памʼятаю, як у дитинстві я бачила по телевізору, як вона співала біля роялю всесвітньо відому «Хабанеру» з опери Бізе «Кармен». Це неможливо забути. Я сиділа, розкривши рота і думала: «Як я хочу так співати!»

– Мені завжди було цікаво, як співак розучує арії, не знаючи мови. Адже треба розуміти, про що ти співаєш, тому що мова теж має свою виразність.

– Звичайно, але в основному це можна відчути через саму музику. Коли ми, наприклад, співали Баха, а німецьку мову я знала досить непогано, то іноді ти можеш не вдаватится в зміст слів, а відчувати все через музику. А коли я почала співати італійською, мені було дуже цікаво, бо я не знала, як це робиться. Але музика завжди вела мене в правильному напрямку. І я робила все так, як треба. Адже італійські слова настільки зливаються з мелодією, що ти їх просто вимовляєш і все починає співати само по собі. Інша річ, технічні моменти, які необхідно враховувати, щоб досягти максимальної виразності. Щоб відчувалася справжня краса голосу та сенс того, про що ти співаєш.

– Тобто музика для тебе стоїть на першому місці?

– Так, хоча мій чоловік часто мене критикує за це.

– Як ти обираєш матеріал і як починається процес роботи над ним?

– Я дуже довго шукала те, що мені подобається і те, що мені хотілося б співати: за характером мого голосу, за забарвленням, за інтонацією, за внутрішнім відчуттям. Я шукала ноти, а якщо їх не було, то я вивчала все на слух, музика западала мені в душу, і я починала співати. А коли знаходила ноти, просто все звіряла. Потім починала роботу над диханням, щоб та чи інша фраза звучала переконливіше, щоб слухач повірив мені. Тому що зайві емоції на сцені також не потрібні. І ще я зрозуміла, що той репертуар, який я співаю, потребує знання італійської мови. І ми з моєю донькою, Надією, разом почали вивчати італійську.

– Що сталося, коли ти почала розуміти текст?

– По-перше, мені стало простіше співати. Я почала розуміти смислові наголоси та відтінки. І тепер для мене стало природним те, що раніше було неможливим.

– А в тебе є улюблені арії?

– Звісно. Важко вибрати, але з того, що першим спадає на думку: партія Стефанò з опери Гуно «Ромео і Джульєтта»; Ромео з опери «Капулетті та Монтеккі» Белліні; «Жанна ДʼАрк», «Попелюшка» і «Танкред» Россіні.

– Як ти вважаєш, яка головна риса характеру, яка має бути у співака?

– Наполегливість. Тому що, якщо людина вперто йде до своєї мети, вона обовʼязково її досягне.

– А де б тобі хотілося виступити, адже світових сцен досить небагато?

– Безумовно, я хотіла б виступити в Італії. В Опері Гарньє в Парижі. Можливо, в Берлінській філармонії.

– Ти багато гастролювала. Розкажи трохи про свої враження від цих поїздок.

– Ми були в Іспанії, Німеччині, Швейцарії. Ми багато гастролювали Америкою. В Америці ми були з диригентом, композитором та аранжувальником Роджером МакмерріномРоджер Макмеррін (нар. 1939) – американський диригент і пастор, який переїхав в Украину і заснував в Києві Симфонічний оркестр для виконання духовної музики., тоді художнім керівником та головним диригентом Київського симфонічного оркестру та хору. Мені пощастило працювати з ним впродовж десяти років. Я прийшла до Іконника і до Роджера практично одночасно. Це були дві людини, які вплинули на мене, як на молоду співачку. Роджер жив в Києві довго, майже двадцять років, він тільки нещодавно поїхав. І останній подарунок, який він мені зробив – запросив мене як солістку на гастролі до Замбії. Це було 2017-го року. Ми дали чотири Різдвяні концерти у двох містах. Я співала «Месію» Генделя, тоді ще партію сопрано, різдвяні пісні та колядки різних країн. Я почула там величезну кількість вражаючих голосів мешканців Замбії. Ми разом брали участь в концертах, вони співали спіричуелсСпіричуелс – духовні піснеспіви афроамериканців-протестантів. Як жанр оформився у 60-70 рр. XIX в. в США в якості пісень південних невільників (в ті роки вживався термін «джубіліз»). Джерелом негритянських спіричуелс є духовні гімни, що їх завезли до Америки білі переселенці. Тематикою спіричуелс є біблійні старозаповітні сюжети. та інші духовні піснеспіви, а ми співали свої. Це незабутнє враження.

– А тобі складно бути просто слухачем? Отримувати задоволення від музики, «відключаючи» професіонала?

– Я дуже люблю гарну музику та з задоволенням її слухаю. Але одразу дивлюся, що я для себе можу взяти.

– Отже професійний підхід все ж таки є.

– Безперечно, це повністю неможливо прибрати.

– А тобі подобається ще якась музика, крім класичної?

– Для мене існує гарна музика, а всілякі розподіли дуже умовні. Я, наприклад, не люблю попсу, яка просто забиває вуха. Я дуже люблю естрадну музику. Але якщо це відверто вульгарно чи безглуздо, я не бачу сенсу витрачати на це свій час, бо така музика тебе руйнує.

– Ти сама пишеш музику?

– Ні, я сама не пишу, в мене такої думки ніколи не виникало. Ані диригувати, ані писати. Тому що, наприклад, гарний диригент – це дуже рідкісне явище. Воно асоціюється в мене завжди з гарною людиною. Якщо диригент – професіонал, але як людина – не дуже, то це – біда.

– А якщо співак професійний, а людина – не дуже?

– І тут також.

– Тобто, ти вважаєш, як і я, разом з Олександром Сергійовичем, що «гений и злодейство – две вещи несовместные»?

– Я вважаю, що не буває геніїв зла. Є лише генії добра, бо геній – це від Бога. Людині дається добрий дар, поганий дар людині не дається ніколи. Все погане йде від наших якостей і вочевидь не від Бога, а через Його потурання.

– Ти живеш не лише в оточенні музики, а й музикантів, бо твої чоловік, син та донька – всі професійно займаються музикою. Це складно чи чудово?

– Це чудово, і я скажу чому: по-перше, ми одне одного розуміємо, і це велике щастя. Коли мій син, Богдан, навчався у початкових класах, мені дуже хотілося, щоб в нас була спільна мова, і я зрозуміла, що його треба віддавати на музику. І потім, коли він закінчив музичну десятирічку, я в нього спитала, чи не пошкодував він і він сказав, що ні. Мені завжди здавалося, що музика, яка оточує дітей в цій школі, їх виховує, вона виховує смак, ставлення до світу. Класична музика вкладає в людину добро, і це такий фундамент, який потім у житті стає для тебе рятівним човном. А ми в нашій сімʼї живемо в такому човні. Мій чоловік, Слава, наприклад, зараз готується до конкурсу ім. Олексія Горохова. Я намагаюся йому допомагати, чим можу, акомпаную. Я – його головний критик і та людина, яка його підтримує. Він дуже любить все досконало вивчити, тому іноді мені заперечує. Ми трішки по-різному сприймаємо ставлення до роботи над твором і іноді сперечаємося. Але намагаємося прислухатися один до одного, бо я завжди думаю: може, він має рацію. Втім я не одразу до цього прийшла. Але найголовніше, що ми говоримо однією мовою. І ще дуже важливо, що кожен з нас може подивитися та оцінити творчість іншого зовні, намагаючись бути максимально обʼєктивним.

– А якщо уявити, що ти б не стала співачкою. Тоді ким?

– Я думала про це. Можливо, я б пішла до Театрального. Іноді мені здається, що в мене вийшло б. Але коли я замислююся над цим всерйоз, то розумію, що я не змогла б. Професія актора вимагає максимального перетворення, іноді навіть самозречення, щоб вжитися в роль. Для мене це важко. Моя нервова система дуже тонка і я б не хотіла експериментувати. Почуття самозбереження, мабуть, сильніше.

– А чим ти любиш займатися, крім музики?

– Я люблю готувати та імпровізувати на кухні. Я не кулінар, але для мене це схоже на те, що відбувається на сцені, коли ти виходиш і як би ти не підготувався, ти все одно видаєш те, на що ти здатний в даний момент. І те ж саме відбувається зі мною на кухні, коли я, маючи якийсь набір продуктів, готую щось несподіване. Колись я писала вірші. Але дуже давно. В дитинстві я хотіла навчитися малювати і просила батьків віддати мене до художньої школи, але ми жили, і зараз живемо, в Пущі, а тоді не було жодної можливості возити мене до міста. Тому я не стала художником. А зараз я із задоволенням збираю пазли. Саме картини, не фотографії. Колись мені подобалося шити і вишивати. Моя мати дуже добре вишивала і мене навчила. Коли Богданові було 10 років, він попросив мене вишити йому сорочку. І я вишила, і сама пошила йому вишиванку з помпончиками. А він сидів поряд і дивився. Вона досі в нас зберігається, як реліквія. Бачиш, я постійно шукала вихід своєму творчому началу.

– А що крім творчості тебе живить?

– Я не знаю, чи це доречно буде сказати, але я живу вірою. Я дуже глибоко віруюча християнка. Звичайна православна. Чим довше живу, тим більше розумію, що без віри жити не можу. Я знаю, що багато моментів в моєму житті відбувалися і відбуваються невипадково. Але я про це намагаюся не говорити, це все всередині. Звичайно, буває дуже важко, і я розумію, що я багато на що не заслуговую, наприклад, на таку кількість добрих людей, які мене оточували та оточують. Наприклад, дуже давно в моєму житті зʼявилася Саррочка Михайлівна, яка мене так любила, як ніхто. Ми з нею познайомилися на вулиці, коли мені було 25 років, а їй 75. Я їхала з однієї з репетицій, які в нас закінчувалися доволі пізно. А вона поверталася з якоїсь виставки. Я була зі своїми колегами. Вона, як виявилося, відвідувала наші концерти, впізнала нас, схопила за руки та каже: «Поїхали до мене!» А було вже пізно, в мене Богдан маленький вдома… Але ми все ж таки поїхали. І потоваришували. Наша дружба з Саррою Михайлівною тривала майже 20 років. Вона померла майже у 92 роки. Це була дивовижна людина. Вона була фронтовичка, пережила стільки, що вистачило б на кілька життів. Це окрема історія.

– Давай її розповімо. Мені здається, це дуже важливо, бо в такий спосіб памʼять про цю жінку житиме й далі.

– Сарра Михайлівна була дуже світлою, самовідданою людиною. Тато в неї був єврей, мама – німкеня. Її прізвище Бактуріна, але це за чоловіком. А за батьковим я навіть не знала. В 17 років вона одружилася з льотчиком, встигла народити доньку. Почалася війна і його вбили в першому ж бою. Її також мобілізували. Вона була лейтенантом, командиром відділення. І ось, коли вони проходили повз якесь село, один з її підлеглих відпросився відвідати рідних. І не повернувся. Її розжалували, відправили до штрафбата. А там, як ми знаємо, служили смертники. Вона повзала полем, прокладаючи звʼязок. Якось поряд з нею розірвався снаряд, її контузило, але вона залишилася живою. На обличчі у Сарри Михайлівни був шрам, їй потім робили безліч пластичних операцій, і мовний апарат був пошкоджений, тому вона все життя не дуже виразно говорила. Я бачила її довоєнні фотографії, вона була просто красуня. В неї була сестра, яка потім емігрувала до Америки, а Саррочку Михайлівну не випустили. В один з моментів розпачу вона навіть хотіла кинутися з мосту, але якийсь солдат її втримав. Потім вона з цим солдатом взяла шлюб. Жили вони в Києві на вул. Полтавській, куди потім протягом 10 років я ходила, як додому.

– Вона була з Києва?

– Ні, в неї всі родичі жили в Москві. А вони з чоловіком осіли в Києві. Після війни вона закінчила два факультети Консерваторії. Була піаністкою та диригентом. І до кінця своїх днів вона викладала. Сарра Михайлівна працювала в Клубі трамвайників, в музичній школі, мала безліч приватних учнів. В її оточенні здебільшого були молоді люди. Ми часто збиралися в неї вдома. Це були літературно-артистичні та музичні вечори. Вона грала, я співала романси, приходили актори театру ім.Франка, лікарі.

– Тобто у Сарри Михайлівни збиралися представники культурної еліти Києва?

– Так. Ми завжди щось приносили, вона готувала, накривався стіл. Ми з нею ходили на виставки, в театри, в концерти. Вона була дуже живою, енергійною людиною. Завжди дуже стежила за собою. Сарра Михайлівна була зразком жінки. Мої батьки знали, що для мене Сарра Михайлівна була незаперечним авторитетом. Але я спілкувалася з нею, як зі своєю одноліткою. У цьому не було панібратства чи фамільярності. Вона завжди розуміла з півслова мій стан. Я нею завжди захоплювалася і казала, що хотіла б у старості бути такою, як вона. Насправді вона належала до тієї породи людей, які не мають віку, тому що їхня душа не старіє. А в 70 років Сарра Михайлівна зустріла своє кохання. Вона поїхала до Москви на похорон командира і там познайомилася з чудовою людиною. Колись він був головним архітектором міста Москви. І вони один одного полюбили, незважаючи на те, що йому було 75, а їй 70. Він її скрізь возив, хрестив у Новоієрусалимському монастирі в Істрі. Про це ніхто не знав, крім мене. І коли вона померла, ми завдяки цьому змогли її відспівати. Так вони з чоловіком і жили: півроку в Москві, півроку в Києві. І помер він, розмовляючи з нею по телефону. Того ж року я з нею познайомилася. А після того, як померла моя мама, вона почала ставитися до мене ще ніжніше, як до доньки. Ми могли телефонувати одна одній у будь-яку годину дня і ночі.

– Подібні зустрічі даються нам як дар. Те, чого ти по-справжньому потребуєш, завжди приходить.

– Так, тому що людина дуже потребує любові, неможливо людині жити без любові. І їй обовʼязково дається інша людина, яка любить її безумовно та безкорисливо.

– Я майже всіх питаю, чи мої герої вважають себе щасливими. Запитаю і в тебе.

– Так, я вважаю себе дуже щасливою. Навіть розпещеною щастям. Адже неприємності, які з нами трапляються, теж сприяють нашому щастю. Я щаслива, що я займаюся тією справою, яку я люблю. Ти знаєш, коли я прийшла до Роджера, ми почали з ним працювати над твором Баха: «Страсті за Матвієм». Ця музика проникає в тебе аж до самих кісток. Роджер нам завжди казав: «Є художники, – вони пишуть картини, є композитори, – вони створюють музику, а ви – співаки, ви виконуєте, тобто ви є частиною їхнього твору. Ви тільки замисліться над цим!» Перше виконання «Страстей за Матвієм» відбулося англійською мовою в Оперному театрі. З нами працював навіть балетмейстер, бо це була повноцінна театральна вистава, здійснена паралельно у двох реальностях: за часів Христа і в наш час. І відчуття, що ти є частиною шедевра, це – унікальний стан. Ти відчуваєш неймовірну особисту відповідальність. Тому, коли після концерту до мене підходять люди і дякують, я завжди відповідаю, що ми для цього і працюємо, щоб вони могли відчути музику, і вдячність слухачів – це для нас найвища нагорода. Це – щастя.

Висловлюю щиру подяку Оксані Тараненко за знайомство з Діаною Масленніковою.